Скоро Різдво

Отаке, дорогі друзі, вирішила Христя сходити вчора на презентацію однієї різдвяної книжки. Сиділа собі тихенько в куточку і слухала мудру жінку на ім’я Богдана. Книжка її зветься «Казки Різдва», і в мене – їй-богу – таке враження, що то Богдана їх підслухала в самого Різдва. Бо щойно авторка почала розповідати першу «Казку про Королеву та мудрого Оленя» (прочитати її можна тут), як у вашій Христі щось стрепенулося. Казка була про смуток і про те, що в житті смутку доволі в кожного з нас, тож не потрібно надто тужити (це теж такий християнський первень – радуйся!), треба пам’ятати, але жити далі. І був там один епізод, де сумна Королева, яка втратила в один рік чоловіка й сина, готує смачні різдвяні страви, від яких зазвичай усім ставало радісно, а в це Різдво – дуже-дуже сумно. І я, чесне слово, відчула, як в один мент мене огортає такий смуток, що хоч на стіну лізь. Наче скуштувала тієї качки чи того кекса Королевиного! А відтак одна товаришка, яка також чула цю казку і якій, можливо, теж стало трішечки сумно, всміхнулася до мене й побажала, щоб я не сумувала. А я тоді так гучно сказала їй на те: «Тяжко нині не сумувати» чи то «Нелегко нині радіти». А вже через десять хвилин зловила себе на думці, що я – мов та сумна Королева, думаю, що у світі є тільки моя печаль, надаю їй так багато значення, щоб показувати її комусь. І я спробувала всміхнутися, трошечки, спробувала бути мудрішою.

Про художників

Чогось мені не пишеться про письменників. Чи то криза творча, чи то такі письменники попадаються. А ось художники — дай Боже! Поділюся з радістю.

Перший — Олександр Міхнушов, він же — Міхнушев, він же більше відомий у світі як Alexander Mikhnushev. Раджу заґуґлити. Родом із Києва. Геніальний художник, ілюстратор дитячих книжок, карикатурист журналу "Перець". Малював "Барвінок", "Малятко", "Однокласник" і одну з моїх улюблених книжок — "Лісом. Небом. Водою" Сергія Оксеника. Це справжня розкіш, а не малюнки. Жаль тільки, що український інтернет знає про своїх героїв часто куди менше, ніж чужі інтернети.

Тепер ось знайшла мітку il·lustradors d'Ucraïna у блозі, який ведуть каталонською мовою. Знаю лише кілька імен. Виявляється, їм також цікавіше, що тут у нас за художники.

Гра у «хитрі слова»

Сьогодні – кілька слів про тонюсіньку книжку, зовсім маленьку, для найменших, але вже трошечки філологів. Справжніх, тих, які люблять слова, граються ними, смакують, цікавляться, ставляться до слів як до іграшок. Я колись такою була, потім виросло неясно що – літературознавець, але задатки були, ага. Колись ми з братом двоюрідним дорогою до діда з бабою гралися в «хитрі слова» (за Скибою), в омоніми. Називали якомога більше омонімів по черзі. Ніхто не вигравав, перемагала дружба і наш словниковий запас. Але з брата філолога не вийшло, не надійтеся.

Ця книжка – про тринадцять «хитрих» слів, у ній наочно показано, що таке омоніми, омоформи, омофони і як вони можуть прикидатися одне одним. Ось так, як у вірші «Про завбачливість»:

Лисичка у кошик збирає лисички –

Хай буде на зиму запас невеличкий.

Або у вірші «Про сонечко»:

Вилізло на сонях сонечко крапчасте.

Фуррр – і полетіло, а могло і впасти…

Секс в українській літературі для підлітків Є!

А художниця на обкладинці
забула намалювати одну важливу деталь -
камінчик на шиї у Софійки!

А що, чекали сексу, правда ж? Ось і тримайте. Марина Павленко, мовби відповівши на закиди незадоволених життям критиків узяла й у п’ятій книжці про «Русалоньку із 7-В» зробила, як в анкеті фейсбука: «Усе складно». Сексу вам хочеться? Мало поцілунків і мрій про фату? Ок, тримайте, робіть із цим, що хочете. Вам уже цікаво? Мені теж. Але продовження не передбачається, бо Русалонька, себто Софійка Щербань, уже перейшла у 8-й клас і завершила свою ініціацію, помахала лапкою дитинству й ввійшла в повноправний підлітковий вік. Так що якщо про Софійку книжки ще бути можуть, то про Русалоньку з 7-В навряд. І я знову тут коротко скажу, що мені прикро, що всі п’ять пригод трапилися з Софійкою в один рік, що не розвели дорослішання на п’ять років. По-моєму, на один сьомий клас усього було забагато. Але таким був задум Марини Павленко, вона про це не раз розповідала: дорослішання в один рік.

Я вже відчуваю ваш трепет у передчутті подробиць. Ок, як подружка розповім трошечки, щоб не зіпсувати задоволення. У п’ятій книжці, що цікаво, найменше чарів і детективу. Таємниця тут така бліда й не таємнича, очевидячки, щоб не затуляти собою любовної ліній, чи то пак ліній. Бо тепер тут «краєзнавчий любовний роман». Дівчачий, правдивий. Ви ж знаєте, я ніколи не брешу: я себе впізнавала на кожній сторінці. Усі ці вагання, перехоплені й не так потрактовані погляди, цей трепет і «метелики», знайомі мені ще по «Щоденнику старшокласниці», і навіть невдалий перший поцілунок у мене теж був. І дівчаток, які починають статеве життя у дванадцять, я теж знала… І на «правильних» хлопців не відразу увагу звертаю, і в Криму була, і Південний Буг бачила… Усе знайомо, усе правда.

Підлітки і насущнє

Польські письменники з нами. Нас підтримує авторка популярних книжок для підлітків Малґожата-Кароліна Пекарська. 

«Такі події, як ЄвроМайдан, завжди впливають на молодих людей, котрі, як правило, є ідеалістами. Коли мені було п'ятнадцять (1983 рік — Х.Н.), у Варшаві замордували випускника школи Ґжеґожа Пшемика. То було політичне вбивство, Пшемик був сином опозиціонерки. Ми всі втекли зі школи на його похорон. Дирекція замкнула двері, щоб ми того не зробили, та… навіщо ж вікна? То був величезний прояв патріотизму. А за півтора року було замордовано отця Єжи Попєлюшка. Того разу ми просто не пішли до школи. Він був священиком у сусідній парафії. Знала його з меси за вітчизну – тоді костьол був оплотом патріотизму у всуціль комуністичному краї. Мої друзі, котрі були в його парафії, знали його також за лекціями з релігії. Отець часто грав із хлопцями в настільний теніс. Його похорони теж перетворилися на демонстрацію. Це події, які зі мною весь час. Була дуже зворушена, коли кілька років тому вийшла друком збірка віршів Ґжеґожа Пшемика. Я робила про це репортаж для телебачення і не могла записати жодного слова, бо сльози котилися градом. Так само мене дуже схвилювала нещодавня канонізація отця Єжи Попєлюшка, хоч я й не належу до надто релігійних осіб. Очевидно, коли була на тих похоронах, то знала, що, як кажуть у Польщі, «комуна колись здохне», але не припускала, що це станеться так швидко. Не знаю, з якими почуттями йдуть на ЄвроМайдан молоді українці. Чи вірять у зміни, у краще майбутнє України? Ті, з котрими маю справу тут, у Варшаві (українські студенти), дивляться на те, що діється в Києві, з надією і тривогою.

Знаю одне. Незалежно від того, що станеться в Україні, жодна молода людина, яка нині перебуває в центрі подій, цього не забуде. Бо момент, коли народ так масово виходить на вулиці, завжди показує щось важливе. І не лише владі, сусідам, іноземним спостерігачам, але й майбутнім поколінням».

Сім дитячих книжок, які варто покласти під подушку

Христя не згодна, що нині — не час для читання. Читання саме по собі — протест проти системи, яка нав’язує нам тільки телебачення й інтернет. Я протестую, а отже — читаю. А ви, якщо не читаєте в ці часи, нотуйте собі на майбутнє.

Отут "Україна молода" започаткувало рубрику про дитячі книжки, підтримайте її й скажіть їм, що вона потрібна! Бо ще відмінять :((

Так ось, ідеально вмістяться під подушку, на думку Ольги Купріян, такі книжки:

Мар’яна і Тарас Прохаськи, Хто зробить сніг

Медяник для Миколая

Валентина Вздульська. Вертихвіст

Марина Рибалко. Подорож Туди, Де Сніг

Володимир Арєнєв. Бісова душа, або Заклятий скарб

Люсі-Мод Монтгомері. Енн із Ейвонлі

Обережно з іграми!

 

Була дуже здивована, коли дізналася, що оці дві книжки, які тримаю в руках, — перевидання однойменної книжки 2008 року. Кажуть, без реклами «Гра» невідомої в широких колах вузької спільноти українськомовних читачів авторки стала хітом Петрівки (для тих, хто не в курсі, там є книжковий ринок). Отож, мені стало цікаво, що ж такого фантастичного написала журналістка Марина Муляр, що її так розхапали українські читачі.

Дві книжки про вибір

Цей пост присвячується студентам, а також тим, хто скоро збирається вступати. У ньому — дві книжки про вибір, навчання, освіту, точніше — про її недосконалості. У ньому — і я це всіляко плюсую — ставиться як ніколи актуальне питання про відмінність навчання і знання. І про те, що школа (від себе додам: та виш) не гарантують нікому, хто туди ходить, високого чи бодай пристойного рівня знань. Знання — це щось кардинально відмінне, і відчути кайф від навчання можна навіть за кілька років після університету, це я вам із досвіду кажу.

А ще — і це я теж усіляко плюсую — про те, що треба прислухатися до себе, а не до батьків чи когось іншого (престижу, друзів, сусідів), коли обираєш виш чи професію. Чули про ідею «спорідненої праці»? Молодці. Бо жити з цією працею все-таки нам із вами, а не батькам / сусідам / друзям.

Я взагалі висловлю зараз єретичну, на думку деяких старших, думку: хто сказав, що треба відразу після школи, зеленому й невизначеному, йти у виш, куди запхають батьки? Хто сказав, що всім без винятків треба сунутися на економіку чи в медицину? І після того мучити себе і нас тим, що не любить і в чому не тямить? Не наша вина, що горе-держава не потребує творчих професій, але це не значить, що нам не треба робити те, до чого ми найбільше вдатні. Це все, був ліричний відступ.

Чорна Рука і Ко

Нещодавно ваша Христя дізналася, що є такий суперкльовий і суперсмішний український письменник Юрій Нікітінський, який друкувався ще давно-давно в «Однокласнику», звідки вийшло багато красивих, розумних і хароших. Учора збираю торбинку книжок для букктросинґу, вкладаю давню книжку «Петрик і чорна рука» й помічаю, що її автор — той-таки Юрій Нікітінський, якого я оце хотіла почитати. Думаю: це доля, книжку занесу на букктросинґ завтра. Бо як-не-як, а чорний гумор — це сила, особливо у складні часи.

І що я вам скажу. Це збірка страшних історій, між собою так-сяк пов’язаних. Не ведіться на те, що в бібліографічних даних написано «Повість». Хоч тут і є наскрізна тема — страшні історії (про смерть, трупи, домовини, цвинтарі, упирів і всяке таке), розказані з гумором, ба навіть сарказмом, і персонаж, який це все добро об’єднує (хлопчик Петрик, мабуть, учень молодших класів), але так само є історії, які потрапили у книжку тільки завдяки темі. Ви спитаєте, чи це страшно? Кажу, як на сповіді: ні крапельки. Але так і задумано. Бо мудрі люди кажуть: якщо страшні речі постануть перед вами у смішному світлі, ви їх уже не боятиметеся. Якщо не вірите, згадайте мультик «Корпорація монстрів» чи «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського. Зовсім не страшно. А між тим, усі ми в дитинстві (а дехто, мабуть, і досі) боялися таких персонажів дитячого фольклору, як Чорна Рука, Домовина на коліщатах, Пікова Дама (ви її теж викликали?), я вже не кажу про відьом, вампірів, бабаїв, вовкулак та іншу нечисть, що її наша бурхлива уява малювала, щойно вимикалося світло в кімнаті. А Резинову Дупу, її ви пам’ятаєте? Я пам’ятаю, якщо її викликати, вона мала принести з собою жувальні гумки, багато-багато жувальних гумок — чим не дитяча мрія? :) Ну ось, а тепер уявіть, що добре знайомі персонажі дитячого фольклору перебираються в затишний світ дитячої книжки, і не те щоб лякають читача, а навпаки — смішать, потрапляючи у безглузді ситуації. Наприклад, Чорна Рука приходить по хлопчика Петрика й звикле гаркає на нього страшним голосом: «Віддай серце!» (у мене вже серце у п’ятах, як тільки уявлю!), а він на те — та будь ласка, одне бери, друге, третє… Виявляється, хлопчик Петрик має два серця і ще штучне, і ще такий механізм, яким це все заводити на випадок, якщо серця зупиняться. А замість крові в нього томатний сік, так що вампіри йому теж не страшні. А на Синій Ніготь він просто наступає, і Синьому Нігтю гаплик, а Смерть косить її ж косою. Так що на всяку нечисть є управа, думає собі малий читач, навіть якщо всі навколо вважають тебе хворим і кволим хлопчиськом.

Виховний момент ви, ясна річ, усі завважили. І навіть те, як делікатно автор обійшов таку чудесну можливість видушити з читача скупу сльозину.

Настільна книжка про інтернет

Ви, певно, дивуєтеся, чому я так довго не читала книжки Тетяни Щербаченко «Як не заблукати в Павутині». А ось чому: щойно я її дістала, відразу віддала батькові, якому вона потрібніша. І не тому зовсім, що він не вміє користуватися інтернетом (радше навпаки), а тому, що він має щастя вчити сільських дітей інформатиці від 5-го класу починаючи. Тож я, дізнавшись про таткові труднощі з програмою, не вагаючись віддала книжку на користь суспільства. Але ви собі, певно, думаєте: а як же підручники з інформатики, невже татко не може вчити дітей за підручниками, затвердженими МОНом?

А тепер я вам відкрию страшну таємницю. У 5-му класі, щоб ви знали, дітки мусять починати вчити інформатику з того, щоб затямити собі, що таке «об’єкт» і ще якусь фігню, відтак вони урок присвячують тому, як увімкнути комп’ютер, а нині, за словами батька, якраз мусять проходити робочий стіл. І в мене закралася підозра: а може, цю програму складали для тих, хто її складав? Бо дітки, за моїми спостереженнями, уже в три рочки знають куди більше, ніж їх хочуть навчити в 5-му класі. Навіть якщо це сільські дітки. Так, у них немає інтернету, але в них є комп’ютери й мобільні телефони, і вони значно швидше вчаться, ніж розробники навчальних програм. Але хіба ж то комусь цікаво.

День святого Миколая: все по плану

Дарма, що лиш 19 листопада, а в мене сьогодні День святого Миколая. Не знаю, чи пов’язано це з книжкою, яку я саме напередодні ввечері читала, — «Медяник для Миколая», але результат, як кажуть, перед очима. Прокидаюся зранку, а під подушкою — півкіло шоколадних цукерок, моїх улюблених. Ну хто б іще про них міг знати, як не Миколай? Так що тепер у мене є секрет, і тільки я знаю, що нині — День святого Миколая, хай у мене їх буде два, я не проти. Я дуже-дуже чемна дівчинка, ви ж знаєте.

Так ось, про чудодійну книжку (переглянути можна тут). Вона дуже мила, справді миколаївська. І те, що мені не зовсім подобаються ілюстрації, можна списати на те, що Христя страшенна привереда. А тексти милі, усього їх сім + рецепт традиційних миколайчиків від Дарії Цвек (молодці, що вмістили, це плюс :). Два вірші, один текст у стилі післямови — про те, хто такий Святий Миколай, і про те, що треба робити добро (насправді-бо вся книжка загалом — про це, тільки під різними кутами зору) і чотири оповідання про те, як різні діти чекають у гості Святого Миколая. І якщо коротко, то основна приваба цієї книжки, як на мене, — те, що «Медяник» призвичаює своїх читачів до того, що подарунки взимку приносить Миколай, а не Дід Мороз чи, крий Боже, Санта Клаус. Тобто, все-таки ламає звичну радянську традицію й нашарування американських звичок, які виглядають у наших реаліях, м’яко кажучи, не зовсім доречно.

Гаррі, Гаррі

Мені часом здається, що люди, які плюються при словосполученні «Гаррі Поттер», ніколи цієї книжки не читали й фільмів не дивилися. Бо як же можна на цю чудову й захопливу книжку про все-на-світі плюватися?

Тут і справді-бо є все, що має бути в добрій дитячій (і підлітковій теж) книжці:

є сюжет, від якого захоплює дух, і навіть такі монстри, як я (які щороку від появи першого фільму про Гаррі Поттера передивляються всі екранізації підряд), які знають усе наперед, переживають за головних героїв і в певні миті, підходячи до найбільш небезпечного моменту, хочуть заплющити очі й перегорнути сторінку;

є характери, до того ж, різні. Вони не позбавлені своїх «тарганів», і за це ти їх найбільше любиш, бо можеш із кимось себе асоціювати :) Але всі вони, ясна річ, вчать читачів чомусь «хорошому, доброму, вічному», хоч і на своїх помилках (а це ще краще, нмд);

є мораль, яка стала поперек горла комусь із дуже агресивно налаштованих. Мовляв, тут всяка чортівня. Ну, ми-то з вами знаємо, про книжка, правда? Про любов, дружбу, самопожертву, життя і смерть. Про вічні цінності, хоч би в яку оболонку їх не загортали. А якщо хто за чарами й Гоґвардсом не бачить сучасного життя, то раджу хіба протерти окуляри, бо ж воно пре з усіх дірок. Як і історія Лорда Волдеморта, який знищував нечистокровних чарівників, теж багато до кого промовляє. А любителям мультикультуралізму тут і взагалі розкіш!

є насолода від читання. Гумор, переплетіння всіх цих дрібних деталей сюжету (ммм, насолода з насолод!), те, як авторка будує композицію й тримає її всі сім книжок… Слухайте, а може, в Ролінґ є власні літературні негри (соррі, афроамериканці), які за неї пишуть? Бо як це все може робити одна людина?!

Але найбільше мені подобається те, що герої і їхні проблеми ростуть разом із читачем. Це супер — виховувати свого читача, йти з ним від найпершої книжки довгі роки.

Це так, конспективно, бо я оце тільки тепер узялася з нуля читати «Гаррі Поттера», в оригіналі. Це насолода, повторюся. Хоча українські обкладинки «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги» ліпші.

Як правильно розповідати казки

Нарешті я допетрала, цьому на цю книжку так мало рецензій і відгуків. Усе просто: вона страшенно дорога! Сто гривень за тоненький том із трьох анонсованих. Жаль, бо було б круто, якби такий тритомник стояв у кожній хаті (не надто пафосно сказано? ;).

Казки лірника Сашка я люблю ще в їхньому до паперовому варіанті, хоча й не сказала б, що слухала їх часто. Просто одного разу, в Гідропарку, на презентації альбому рок-гурту «Вій» я послухала його так, щоб зрозуміти весь смак і силу української народної казки в літературній обробці. Чи то пак літературну казку в народній? А хто вже розбереться! Одне слово, добре, що такий казкар є і прикро, що його передачу для дітей «Світанок» зо два роки тому закрили, бо я би слухала.

Так ось, про літературну обробку, тобто, про текст. Бо буває так, що розповідає людина добре, а пише – так собі. На щастя, з казками Олександра Власюка такого не трапилося. Чи то він сам геніально пише, чи то редактор добрий попався, але я ні до чого не при колупалася, а навпаки в деяких місцях підіймала вгору вказівний палець правої руки й відзначала: «О! Отак треба було б робити переходи між описом і дією». Або: «О! Оце хвацький жарт!». Або: «Е-хе-хе! Отжеж! Ай ну його!» і в такому ж роді всі чотири казки. До слова, страшнуваті. Але й дотепні, тому не бійтеся :) І тим різкіший видався контраст із карпатськими страшилками, які записав і оформив яко повість Олександр Гаврош, себто «Дідо-Всевідо». Ну, ви й самі зрозумієте, якщо візьмете у праву руку Власюка, а в ліву – Гавроша. Метонімічно, ясна річ.

Ах так, малюнки! Малюнки прекрасні, малював їх Олег Петренко-Заневський, власник видавництва «Сіма видає». Так що тут усе ясно. Ось тільки написи – назви казок – мені важко давалися до прочитання, а дітям то як – навіть не уявляю. Деякі назви доходили аж тоді, як казку прочитала. Так що це є мінус. А на тому все. Учітеся-читайте, і свого не цурайтеся!

Олександр Власюк. Казки лірника Сашка / У 3 кн. – Кн. 1. – Київ: Сіма видає, 2011. – 31 с.

А для старших читачів уклінно раджу повість-фантазію Володимира Арєнєва "Заклятий скарб". Прочитати про неї можна тут.

Що ховається в заклятій скриньці?

Якби не така практика, як перевидання, я би скоріш за все не добралася до книжки Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Уперше її надрукував, як виявилося, улюблений журнал для підлітків «Однокласник» ще далекого 2001 року, коли я була якраз у тому віці, щоб читати цю книжку. Але мої батьки, на жаль, не передплачували журналів, не мали за що. Тож я все надолужую :) А вдруге книжка побачила світ як «Бісова душа» 2003 року у видавництві «Зелений пес», але глянувши на обкладинку, я б і не здогадалася, що під нею може ховатися справді скарб. На мою скромну думку, звісно, бо я таке люблю.

Отож, спочатку буду хвалити. Сваритиму не сильно, але трошки є за що, тому це залишимо насамкінець. Я з тих читачів, які люблять і цінують сюжетні книжки. І з тих, які дуже цінують фентезі на українському фольклорному матеріалі (передаю принагідно привіт шанувальникам книги «Лісом. Небом. Водою» Сергія Оксеника, які так само, як і я, чекають на третю книжку). І з тих, які тиснуть лапу авторові за мудрі й важливі речі, про які сказано непрямо. Я бачу, коли мене як читача поважають і не розжовують очевидні речі, дають можливість зробити свої висновки, а не нав’язують авторські. Ось за це все я й хочу потиснути перо авторові, Володимиру Арєнєву. Книжку я проковтнула, наприкінці кожного розділу відмічаючи, як хитро й по-авторськи мудро Арєнєв тримає мене в пастці й змушує відкривати наступний розділ. Отак, – відмітила собі я, – треба писати книжки, будь-які, не лише для підлітків. Як і в кожному фентезі, сюжетна канва тут казкова. Перед героєм (у нашому випадку це козак-характерник Андрій Ярчук, який зібрався вже «на пенсію» в монастир) постає таємничий невідомий у плащі, що всім нагадує зламані крила, й просить виконати давню обіцянку — віднести коштовну скриньку якомога далі, заклясти й закопати. Здавалося б, просте завдання для такого хлопака, як наш козак, та де там! На скарб полюють темні сили, і якби не традиційні казкові друзі-помічники — вовкулак Степан Корж, хлопчик Миколка й чоботи-самоходи — нічого б у нашого героя не вийшло. Інтрига, як і в казці, тримає до кінця. У мене, приміром, і досі є запитання, але це ж якраз добре, бо добра книжка має ставити запитання, а не тільки давати відповіді.

Правильна дівчача книжка про мужиків

Не знаю, як тут і почати. Книжка Джаклін Вілсон «Дівчата закохані» від початку й до кінця викликала ті ж таки емоції, що й книжка Н. Е.Ґрьонтведт «Привіт, це я!». Від неприйняття до повного порозуміння й усвідомлення того, що дівчатка в усі часи й у всіх країнах практично однаково думають. Ну, за невеличкими винятками, але загалом — про те саме, навіть тими самими словами й категоріями. Тому тут, так само, як і у книжці Ґрьонтведт, є купа списків, сердечок, дрібних детальок, усі ці рейтинги, листи, все записано й занотовано для історії, як у звичайному дівчачому щоденнику, який вели, зуб даю, колись і ви, якщо ви, звичайно, дівчинка. І тут я в жодному разі не натякаю на якийсь плагіат, бо вже майже бачу, як хтось із вас потирає руки й прицмокує: «О, плагіат!». Український переклад, виданий 2013 року, — це серійний проект, ілюструє українську Вілсон Ганна Осадко, а перші книжки з серії «Дівчата Джаклін» побачили світ задовго до появи норвезької книжки, так що все тут ок. Та й, зрештою, ідея лежить на поверхні, і гріх нею не скористатися.

«Чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо»

Справжня Нечитайко перед тим, як пообідати й повечеряти, дочитає другу книжку про Енн і напише про неї у блозі, розшифрує інтерв’ю і доредагує рецензію, а вже потім подумає, чи є щось у холодильнику.

Скажу вам так відразу: друга книжка мені сподобалася аж ніяк не менше, ніж перша, а може, навіть трошечки більше, бо в мене таке враження, що ми тепер із Енн давно-давно знайомі, а раніше тільки знайомилися. Так що я вам із певністю кажу: ми з панною Енн Ширлі, «мем», як її тут називають, тепер добрі друзі. Найбільше, що мені в ній імпонує, — вона не ідеальна, не красуня з романів, якими сама зачитується, не має ідеально правильних поглядів на все, помиляється і якось із цим мусить жити, а ще вона, як її сучасниця Поліанна, вміє якось само собою змінювати людей на краще. Ось і я, здається, стала трошечки кращою, коли прочитала цю жовту осінню книжку :)

ХРИСТЯ НЕЧИТАЙКО дарує першу книжку зі своїх запасів :)

Козацький комікс, або Що таке «гістки»

Ок, і ми знову прийшли до супергероїв. Очевидячки, тема назріла і болить: дітям конче потрібні супергерої. Але це ж не означає, що про них можна писати не зовсім грамотно, правда ж? Саме тому я й узялася (з острахом — зізнаюся) за перший том «графічного роману-блокбастера» «Даогопак». Довгий час боялася підходити до цієї книжки: дорогуща і претензійна, можна було здешевити, якби зробили м’яку обкладинку, як у більшості коміксів, але то таке — лиш моя думка.

Скажу відразу: я про комікси знаю мало, про козаків теж небагацько, про самураїв і японську культуру ще менше, тому звертаю увагу на малесеньку деталь, без якої, втім, жодна книжка не обійдеться, — на текст. Малюнки у книжці класні, щоб ви не сумнівалися. Навіть до того, де в гаремі зображено затверділі жіночі пипки, я теж не придираюся. Хоч деякі історики стверджують, що гарем — це скоріш за все був не зовсім бордель, і що взагалі ніхто достеменно не знає, що там робили роками ті всі жінки. Скоріш за все, сублімували в рукоділля. Але може й бути й той варіант, на який натякає картинка на с. 26, — мовляв, жінки там майже завжди ходили збуджені (або їм було холодно, бідненькі, хай би вкрилися). Але я ж кажу, не придираюся.

А ось до тексту — придираюся. І почну з найбільш важливого, з помилок. Коректорів і редакторів, я так розумію, у «графічних романах-блокбастерах» ніхто не відміняв? Є тут і русизми, і пунктуаційні, й орфографічні помилки, є недолугі фрази, збитий ритм, неправильні наголоси, російські слова (для рими) й особливо — вірші, де навіть не дуже поетичні око й вухо вловлять щось не те. Не втримаюся й наведу вірш повністю, а ви вже вирішуйте, в якому гіркому сні прийшла до поета ця бідолашна скалічена Калліопа:

Відкритий лист Христі Нечитайко Адріанові Моулу

Привіт, Адріане! Пишу тобі я, Христя. (Сподіваюся, ти не проти, що я так відразу на «ти», все-таки ти годишся мені в батьки. Хочеш, писатиму «Ти» з великої літери?) Прочитала твій «Таємний щоденник». Скажу тобі відразу: він уже зовсім не таємний, тебе жорстко надули, старий. Не знаю, як це вирішується у вас у Великобританії, але я би радила відразу подавати в суд. Це порушення таємниці щоденника як-не-як!

Було дуже смішно, пробач, якщо цього не передбачалося. Якщо тобі неприємно, я миттю зроблю серйозну міну й перечитаю книжку ще раз. Упевнена, отримаю купу задоволення. Може, навіть цитати виписуватиму.

Пишу тобі як інтелектуалка інтелектуалові (сподіваюся, в першому ти не маєш сумнівів, якщо маєш, перечитай, будь ласка, ще раз мою пораду про подання справи в суд!). Не ображайся, але мушу тобі сказати, що прозу ти пишеш куди ліпше, ніж поезію. Так що припини штормити «Бі-Бі-Сі» своїми віршами, в них і без тебе справ вистачає. Ось хоча б і «Книжку року BBC 2013» вручити українцям.

Перше ексклюзивне інтерв’ю Христі Нечитайко, йо!

«Читацьким нотаткам Христі Нечитайко» уже пішов третій місяць, і вона дозріла для першого повноформатного інтерв’ю. Про хороші й погані дитячі книжки, злих людей та авторів, а також долі літературних персонажів Христю розпитав сам Сашко Стукало, перекладач, відомий блоґер, автор коміксів про Саву і Сабаку й багатьох фіктивних профілів у соціальних мережах.

Іван Сила і супергерої

Оля Купріян написала про Івана Силу. Як про кіно і як про книжку. Як на мене, це не найкраща її колонка, але з кількома думками я згодна. Перерахую їх тут, щоб не забути:

- Кіно мені більше сподобалося, ніж не сподобалося. Добрий сімейний фільм із «правильними» цінностями. Трохи сміялася, трохи всплакнула. І хоч у фільмі використано дуже банальний прийом обрамлення, якщо подивитися на нього так, як дивиться Оля, він перестає дратувати. Як і те, що не всі актори добре грають. Зате анімація чудесна, мені страшенно сподобалася. І ще те, що фільм робили з душею, це видно.

- Книжка мені теж більше сподобалася, ніж не сподобалася. Динамічно, часом смішно, хоч і поверхнево. Й ота фраза про «мамині галушки» й справді перебір. Це щоб підсилити стереотип про простих селянських хлопців? Але ж кажуть, що Іван не зовсім простий, що він здобув освіту і все таке. Та й Сашко Гаврош трохи сам, здається, заплутався: тут пише про маму як про живу жіночку, яка варить галушки всім, окрім Іванка, а в оповіданні про дитинство супергероя пише, що мама в Івана померла, коли той ще був хлопчаком і навіть телят на плечах не носив. Хто не вірить, дивіться книжку «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» («Грані-Т», 2011, серія «Життя видатних дітей»). І ще мають рацію ті, хто каже, що книжці Гавроша про Івана Силу бракує глибини. У цьому ракурсі фільм Андрієнка є цікавішим. Але знову ж таки — на мою думку.

Олександр Гаврош. Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу. — Львів: «Видавництво Старого Лева», 2007.

Читаємо також: За Рутківським знімуть дитячий фільм!

І ще про нову книжку Олександра Гавроша: Вічник-2

За Рутківським знімуть дитячий фільм!

А ось і обіцяна чудовезна новина, яку Христя Нечитайко випадково (!) дізналася на прем’єрі «Івана Сили» в Києві. У планах Держкіно ще чотири українські фільми для дітей, серед яких і екранізація книжки відомого дитячого письменника Володимира Рутківського «Сторожова Застава». І сором усім нашим профільним літературним сайтам за те, що зовсім ніхто про це не написав! Інформація у вільному доступі ще з липня, щоб ви знали. Прикро, що сайт, для якого працює ваша Христя, ще не запустився, так би ми цю несправедливість виправили.

«Сторожова застава» Володимира Рутківського побачила світ у київському видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» 2012 року й уже влітку 2013-го перемогла у п’ятому конкурсі Держкіно, отримавши часткове фінансування. Режисером майбутнього фільму буде Юрій Ковальов, сценарій писатиме відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський. Володимирові Рутківському писати сценарій пропонували, але той відмовився, покликаючись на те, що «вже вік не той, аби тратити час на переписування та творчі і нетворчі дискусії, що обов’язково виникають при цьому». Своєму колезі, письменникові Сашкові Дерманському Володимир Рутківський довіряє, хоча знаючи з власного досвіду роботи сценаристом, що Дерманський муситиме додати у фільм щось від себе, жартує: «Але нічого, коли кіношники купуватимуть права і на його книжки, я попрошуся туди сценаристом. Як кажуть, око за око…».

За словами Рутківського, спочатку кіношники з «Фільм.ua» зацікавилися його трилогією «Джури козака Швайки», за яку письменник отримав Шевченківську премію, однак прочитали «свіженьку» «Сторожову заставу» й змінили свою думку. Письменник припускає, що вирішальну роль зіграло те, що у «Сторожовій заставі» «більше героїки і брязкоту мечів». «А, може, їм сподобалося і те, що мій Ілля Муровець ніякого відношення до свого російського прототипу не має. Що ж до екранізації “Джур”, то до Івана Малковича звернулася інша кіногрупа. Проте це, здається, ще на рівні фірмового секрету», — припускає письменник в ексклюзивному інтерв’ю «Читацьким нотаткам Христі Нечитайко».

Як розповіла голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова, вихід стрічки на екрани заплановано на 2015-й рік. Це буде повнометражний фільм із купою спецефектів. Держава профінансує його на 75%. За сюжетом, п'ятикласник Вітько Бубненко потрапляє у 1097-й рік, де разом зі славетними праукраїнськими богатирями Іллею Муровцем, Олешком Поповичем та Добринею захищає рубежі нашої землі, тобто землі Руської.

«Про Держкіно можу сказати лише одне: молодці! От тільки би таке бажання та років на двадцять раніше. Тоді ми мали вже ціле покоління українців, які б історію свого народу сприймали як свою власну, а себе – гідними послідовниками своїх героїчних пращурів. І все ж – краще пізніше, ніж ніколи», — вважає Володимир Рутківський.

Джерело: Читацькі нотатки Христі Нечитайко.

Пряме гіперпосилання на джерело при передруці обов’язкове, майте совість :) Дякую!

Читайте також: Підлітки і досвід війни

Три нотатки з чужих слів про дитинство

Один із монстрів художниці Марисі Рудської
начебто натякає, що зі своїми страхами треба подружитися

Я багато думаю про те, як говорити в дитячих книжках на складні теми. Ви мали б уже помітити цю тенденцію, може, Фройд би щось про це сказав, але то вже інше :) Якось моя добра подруга (ви її знаєте, вона ось тут) брала інтерв’ю у письменниці Маріанни Кіяновської та психолога Марії Буді, і ще невеличку телефонну консультацію у чудового психолога Світлани Ройз. І тут я просто наведу три цитати на теми, що мене хвилюють. А ви вже думайте самі, довіряти цим людям чи ні.

Письменниця, перекладачка, директор літературної премії "Великий Їжак" Маріанна Кіяновська про дитинство й сучасну літературу для дітей.

— Серед багатьох прав, які має дитина, одним із перших Корчак називає право на смерть, а точніше — на гідну смерть. Дитина існує у природі, у біологічному сенсі вона є дитям природи. Ми наділені не лише почуттями й емоціями, ми наділені інстинктами. У процесі виховання міської дитини (так було в часи Корчака, але так є й нині) у ній вбивається або притлумлюється цей глибший рівень. Дитина в емоційному сенсі стає не такою живою: її вчать, що частину емоцій треба приховувати, тамувати. Наслідок — діти тепер інакше плачуть, інакше сміються, ніж п’ятдесят чи навіть тридцять років тому. Щоби зрозуміти це, варто переглянути кілька старих фільмів для дітей. Регочуть тепер тільки дуже малі діти. Навіть найбільш позитивним емоціям сучасна дитина віддається не до кінця, і це погано.

Раніше негативні досвіди переживалися дитиною страшенно конкретно: помирала сестричка, хтось із родини… Смерть була частиною життя — і дитина, знаючи, як виглядає смерть, відчувала волю до життя. А тепер відбувається дуже небезпечна у своєму метафізичному сенсі річ: дитина сприймає дуже багато негативу, зокрема — з телеекрану, але сприймає це як щось, що відбувається далеко від неї, або як щось «ненасправдішнє». Взагалі, я помітила, що багато дітей, котрих я знаю, казку можуть сприймати реальніше, ніж те, що вони бачать по телевізору. Бо казку розказує мама або хтось із рідних, мамі дитина не лише довіряє, а й вірить. Тому казка переживається дитиною емоційно, а все, що в телевізорі, сприймається з великою долею відсторонення. Або от є комп’ютерна гра, де героя сто п’ятдесят разів убивають, і щоразу все можна переграти заново… Насправді ці речі, постійно повторювані та варіативні, агресивно нав’язані, знецінюють поняття смерті й убивають здатність адекватно, емоційно та фізіологічно, реагувати на подразники, наприклад, на те, що мало б викликати страх. Діти перестають боятися так, як боялися їхні ровесники сто років тому — в лісі, скажімо. Їхня уява не вмикається, отже, емоції переживаються не серцем, а розумом… Отже, насправді не переживаються взагалі. А страх є, так само, як і любов, і решта емоцій, важливою і духовною, і психо-фізіологічною потребою. Ідеться про «правильний», «здоровий» страх: налякався — оговтався, відчув полегкість. Страх — це ж адреналін. Дітям подобається боятися, це природно. Проте нині дедалі частішим є «неправильний» страх, невротичний. Світ змінився так, що дитина не має змоги по-справжньому любити й боятися. Їй навіть покричати ніде, ні з ким побитися, і навіть гойдалки вже не ті, що колись. Не знаю, як хто, а я любила кататися на гойдалці так, щоби було страшно. На перший погляд, це несерйозні речі. А насправді серйозні. Нині мало хто замислюється над тим, що дитині, а особливо міській дитині, потрібно прищеплювати правильне ставлення до смерті, волю до життя, а також цілеспрямовано вчити її любити.

Нині дитину не виховують так, щоб вона чимось жертвувала, вона вміє тільки хотіти. Її постійно чимось підкуповують. Хотіння, здатність прагнути, сила любові й переживання смерті — речі дуже взаємопов’язані. У чому феномен цілої «поттеріани» та Джоан Роулінґ як автора? Вона з дітьми не заграє! От я собі уявляю українську книжку, базовану на приблизно такому ж сюжеті — діти в школі магії. У цій книжці будуть лише пригоди! Ти береш чарівну паличку — і всі бажання починають здійснюватися. І жодного слова про те, що за кожне бажання треба заплатити якусь особливу ціну. Українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути. Кожен казковий герой, щоб зробити крок далі, мусить чимось пожертвувати, пройти через випробування. Колись це усвідомлювала кожна дитина. Котигорошко, щоб долетіти, мусив відрізати шматочки литки, щоби погодувати орла… Тепер же цей момент у вихованні зникає. А це зовсім неправильно. Не можна дітей ізольовувати від сильних, жорстких емоцій, вони повинні самі набивати свої ґулі.

Марія Будя, психолог, гештальт-терапевт, аналітично орієнтований дитячий психотерапевт про те, чи можуть книжки й мультики бути шкідливими і чи слід їх забороняти:

— Питання дуже неоднозначне, оскільки діти й дорослі по-різному оцінюють одні й ті самі речі. Ті речі, які нам видаються страшними й ненормальними, діти адекватно сприймають. Приміром, автентична казка про Курочку Рябу завершується, по суті, кінцем світу й самогубством онучки. Діти засвоюють ці казки на підсвідомому рівні, і те, що нам видається страшним, жорстоким і кровожерним, дітей не лякає. Навпаки, такі казки їм корисні. Те ж саме з мультиками.

Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, психотерапевт, авторка книжки «Чарівна паличка для батьків», про те, як говорити з дітьми на складні теми за допомогою літератури.

На думку психолога, немає заборонених тем, є книжки або фільми, показані невчасно. Батькам обов’язково слід ознайомитися з книжкою перед тим, як читати її дитині. Адже що менша дитина, то більш метафоричними мають бути пояснення. Книжка — вдалий привід торкнутися теми, що турбує дитину. Скажімо, в чотирирічному віці малюк уже міг пережити перший досвід зіткнення зі смертю: відходять бабусі й дідусі, вмирають домашні тварини, в дитини часом з’являється страх темряви й засинання, оскільки морок і сон асоціюються з помиранням. Не можна обманювати дитину, уникаючи складних тем. «Це, як кульова блискавка, яка зависла в кімнаті, — вважає Світлана Ройз. — У психології є такий термін “слон у кімнаті”. Якщо ми уникаємо говорити на теми смерті, грошей, розлучення, сексу, — це все одно, що не помічати слона в кімнаті. Рано чи пізно він наступить на найбільш чутливу людину в сім’ї — дитину».

П.С.: забула сказати, що всі розмови такого формату — не рецензії, а тенденції й суб’єктивні міркування — я скидаю на окрему сторінку РОЗДУМИ НА ТЕМУ. Ласкаво прошу :)

Сентиментальні книжки для дівчаток

Мушу насамперед сказати: мій мозок уже зовсім викинув із пам’яті ті часи, коли я, маленька й беззахисна, тихо ридала в подушку над сентиментальними книжками для дівчаток. Пам’ятаю «Білого Біма», «Помаранчева дівчинка» не рахується, хоча ефект був той самий. Пізніше був фільм «Хатіко», якщо ви розумієте, про що я. (Ай, дівчатка, мабуть, не виростають!)

Одне слово, готуючи огляд книжок для дівчат-підлітків, натрапила нещодавно на таку собі сентиментальну книжечку, написану на початку минулого століття російською письменницею Лідією Чарською.

Вибране з «Великого Їжака»

Про книжку Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» моя колега озвалася не дуже доброзичливо. Так, що аж при знайомстві з авторкою книжки, Мариною Павленко, мусила витримати твердий і докірливий погляд письменниці й слова «То це і є та сама Оля Купріян?». Так і було, і цьому є свідки. Але я теж думаю, що книжка — не для дітей, а для дорослих, «а саме – для вчителів, які часом забувають, як це – дивитися глибше, ніж дозволяє судити одяг дитини чи рід занять її батьків». Але ви ліпше читайте отут і думайте самі, що й до чого.

Книжку Мар’яни Савки «Казка про Старого Лева» я люблю — за текст та ілюстрації Володимира Штанка однаково. Вважаю, що добре було б такі книжки-легенди для дітей писати для кожного міста. Це ж круто, воно запам’ятовується на все життя.

І Бедрикову книжку люблю. Скажу по щирості, люблю всю цю гранівську серію й після грандіозного видавничого розпродажу маю у своїй бібліотеці майже всю «Сучасну дитячу поезію».

Марина Павленко. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?: повість. – К.: Грані-Т, 2011.

Мар’яна Савка. Казка про Старого Лева. – Львів: «Видавництво Старого Лева», 2011.

Юрій Бедрик. Тьотя Бегемотя: поезія. – К.: Грані-Т, 2010.

Інфанта Христя і всі-всі-всі :)

Фото: www.theguardian.com

Нарешті! Нарешті британські дослідники прояснили мені, чому я у свої 25 зачитуюся книжками для підлітків і не можу пригадати, коли востаннє читала «дорослі» книжки. Усе просто: підлітковий вік, виявляється, тепер розтягнувся до 25 років (ще трішечки — і я, сподіваюся, виросту :) і далі, каже Френк Ф’юреді, професор соціології з університету Кенту.

За словами соціолога, в інфантильного покоління посилюється риса «пасивної залежності», що нерідко призводить до труднощів у формуванні дорослих стосунків, пише служба «ВВС Україна». Підтвердження цієї тенденції можна побачити навіть в тому, які фільми і телепередачі ми обираємо.

«Дедалі більше дорослих ходять в кіно на дитячі сеанси, – каже Ф’юреді. – За статистикою американських дитячих телеканалів, 25% їхньої глядацької аудиторії становлять дорослі, а не діти».

Френк Ф’юреді не погоджується з тим, нібито в сучасному світі молоді значно складніше знайти своє місце. Причина не в тому, що світ став жорстокішим, вважає він, «просто ми змалечку не даємо дітям дорослішати. В 11, 12 чи 13 років ми не відпускаємо їх гуляти. В 14-15 ми трусимося над ними, відгороджуючи від досвіду реального життя. В університеті ми ставимось до студентів так, як раніше ставились до школярів. Все це разом і призводить до інфантилізації, що пояснює такий стан речей».

Що ж, у такому разі аудиторія мого читацького щоденника розширюється, особливо це стосується мітки «ПІДЛІТКОВЕ». Так що вітаю вас, мої любі 25-річні підлітки :)

І стаття в тему: Літературний інфантилізм. В Україні бракує книжок для юнацтва

Новина

Прошу любити й лайкати: завела собі фан-сторінку у ФБ :)

Підлітки і досвід війни

Якось під час однієї дискусії про підліткову літературу й різні медіа (в т.ч. й інтернет) спалахнула суперечка про те, чи є війна в досвіді сучасних дітей і підлітків. Старші й мудріші люди визирнули у вікно, де мирно щебетали пташечки, буяла весна й пахло свіжістю після травневого дощу, а юна й недосвідчена Христя все доводила, що навіть в українських дітей і підлітків цей досвід, хоча б опосередкований, а все ж є. І доказ цьому — ось ця короткометражка, яку ви всі, мабуть, бачили. Плюс: війна в Іраку почалася 2003 року, тож її ровесникам серед дітей нині якраз 10. Плюс: Росія вторглася у Грузію влітку 2008 року, минуло всього п’ять років із того часу, а це була війна, і її активно транслювали по ТБ. Й ось парадокс: досвід війни є, а книжок про війну для дітей і підлітків, ту війну, яка безпосередньо стосується їх, немає. Друга світова — це вже далеко не перше, що зринає в пам’яті при згадці слова «війна», правда ж?

Так ось, чому я пишу про цю книжку. Вона про війну, афганську. І її автор — очевидець. І хоч вона більше пригодницька, зовсім не психологічна і їй ані краплі не віриш, вона все ж про близьку до сучасних читачів війну (як на мене, краще описано життя «після Афгану» у книжці Діани Мохаммаді та Марі Бурро «Маленькая торговка спичками из Кабула» з серії «Гражданин мира» російського видавництва «КомпасГид», 2011). Там, на Афгані, могли бути їхні читачі, дядьки, сусіди, вони могли повернутися й жити з травмою, і діти це, звичайно ж, бачать. Виникають запитання, що потребують відповідей. Одне слово, такі справи, як казав Воннеґут.

А далі — трохи про сюжет із моєї рубрики «Модна читанка» в журналі для підлітків «Однокласник». А в коментарях, якщо бажаєте, скажіть, що думаєте з приводу теми дітей і війни в художній літературі. Тему ж бо досі не закрито.

Відповіді на непрості запитання

Цей пост буде про дві дитячі книжки, які добре читати дітям разом із батьками. Бажано так, щоб мати вдосталь часу й не відволікатися на речі менш важливі, ніж читання. Бажано бути готовими відповідати на непрості запитання, які обов’язково виникатимуть уже з першої сторінки:

Що стається після смерті?

Чому виникають війни?

Чи мають право одні вважати себе кращими за інших?

Якогось дня дитина спитає вас про це, і не знаю, як ви, а я би потребувала попередньої підготовки, щоб відказати їм щось мудре й небанальне. Тому я страшенно рада, що в моїй бібліотеці з’явилися книжки Мар’яни і Тараса Прохаськів та Умберто Еко й Евдженіо Кармі. В обох випадках ідеться про таке співавторство, у якому малюнки стають продовженням і доповненням текстів, тож так ми і вважатимемо й віддамо рівноцінну шану як письменникам, так і ілюстраторам.

Суперові книжки для читання вголос

Цього тижня мені 100% щастить. Мало того, що виграла дві незвичайні книжки у ФБ, так ще й, зайшовши по одну з них в офіс «Видавництва Старого Лева», придбала собі майже на дурняк реліктові видання видавництва «Добра читальня» — два бестселери британської літератури «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона і дві книжки з серії «Пригоди Малого Вовчика» Іана Вайброу.

Так ось, що я вам скажу. Прямо так і скажу, далебі. Це не книжки, а справдешні дійства. Дозвольте пояснити. Знаєте, бувають такі тексти, які хочеться читати «про себе», в голові, тихесенько й ховаючись із книжкою? А бувають такі, які хочеться читати вголос і з інтонацією? І ще при тому щось робити таке, як ото роблять на сцені актори в театрі. Так ось, до чого я веду. Ці три книжки «Доброї читальні», які мені пощастило придбати, — саме такі, їх хочеться читати вголос, тупати ногами, колоти рогами, тут тобі й… але це я вже, здається, захопилася. Ви ж зрозуміли, як воно читається? А ще вони по-справжньому смішні, і дорослим, і дітям. Тож якщо ви давно не читали своїм малявкам чогось, окрім давно вивчених напам’ять народних казок або того, від чого засинаєш на третій сторінці, то я дуже раджу.

Десятикласники

Десятикласники – це такий… ну, цікавий, словом, народ. Специфічний. Я, між іншим, щиро боюся цього народу. З ними ж крок убік – і тобі торба, тут треба балансувати. Щоб не переборщити і щоб не бути нудним. Якщо ви хочете порозумітися з ними, треба стати на деякий час артистом. І грати на сцені. Я вам серйозно, мені тато казав, а він, між іншим, чудовий педагог. Якби ви в нього вчилися, ви б знали, про що я.

Так ось, про десятикласників. Я мусила з ними майже годину спілкуватися. Фактично сам-на сам. Їх двадцять і я одна. І вірші. Вони читають вірші, свої і класиків, сміються і всіляко дезорієнтують публіку. А ти перед ними танцюєш «лєзгінку» і корчиш із себе круту тьотку з телебачення. І ось настає момент, коли я вимовляю ключову формулу, на яку в мене ставка: називаю одного бронзового класика з вусами «чуваком» і пропоную прочитати його вірші у стилі реп. І вони читають, і їм кайфово. І сперечаються, хто в подарунок отримає Іздрика, бо Іздрик написав, що «всі мудаки». А потім встає дівчинка і каже, що їй би не сподобалося, якби її вірші читали в стилі реп. Така вся серйозна і красива дівчинка, читала власні вірші про кохання. І я сказала: окей, твої вірші ми читатимемо в іншому стилі.

Але найбільше мене вразило інше. Коли прийшла інша дівчинка, теж десятикласниця, і чудовим голосом проспівала під акомпанемент гітари «Арфами, арфами» Тичини. Сказала, що їм у школі якось задали вчити цей вірші, і вони всі його зненавиділи, а потім раптом зрозуміли, як треба вчити цю поезію. І я цю дівчинку ледь не обійняти хотіла, і на мить навіть пошкодувала, що не пішла в педагоги, але вчасно схаменулася.

Це було про десятикласників, мораль самі знаходьте.

А весь цей пост був для того, щоб написати таке: оскільки сьогодні завершується День батька, я передам безмежне спасибі своєму татові, справжньому педагогові, в якого я, може, навіть несвідомо, набралася багатьом корисним у житті речам. Зокрема й тому, як грати на сцені, коли перед тобою повен клас десятикласників. 

Вільде, Вільде

Любі друзі (тм), ви, може, думаєте, чому я не пишу нічого про підліткові книжки. Пояснюю, все просто: читаю Ірину Вільде й дуже тішуся. Тексти не старіють. Якщо шукаєте щось підліткове для дівчат, не забувайте ритися й по бібліотеках, бо там є скарби в багатьох томах. А її окрушини (афоризми, анекдоти, короткі діалоги) — штука, яку хочеться цитувати. Так що найближчим часом я читаю українську класику, і не підсовуйте мені всяких новинок, хіба що вони будуть на рівні :)

UPD. "Наші батьки розійшлись" — найправдивіше оповідання про розлучення в українській літературі. Це до того, що нема чого почитати на такі теми. Є, але в бібліотеках поки що.

Щоденник дівки-підлітка

Усе, що я вам зараз розповім, на 110% правда. Зуб даю. Це слова не мої, а Уди Андреа Стокґейм, і це саме їй, кажуть люди, належить щоденник, що вийшов друком під назвою «Привіт, це я!».

Скажу вам по правді й по щирості: спочатку ця книжка мене, дівчинку-дівчинку, дратувала неймовірно. Якась вона, здавалося, кострубата, вся гострокутна й незграбна (не у плані перекладу, тут Наталі Іваничук не дорікнеш, переклад кльовий і з усякими незвичними слівцями на зразок «вереди», «дурбецала», «скупиндри», «недотепи» й «дітвачки», а слово «бездрузяна» мене взагалі неймовірно розчулило!), а я люблю норвежців у їхньому зворушливому вигляді, як у Марії Парр, приміром, про яку обіцяю згодом написати. Й ось я вже навіть хотіла була пошкодувати про те, що зопалу й по акції купила аж дві книжки, бо й епізод із тим, як Ерленд (молодша сестричка Уди) наклала купу, був не надто приємний моєму вишуканому літературному смакові, як усе раптом у якийсь момент змінилося, і я від книжки просто-таки проперлася. Не знаю, що сталося, це було схоже на подорож у часі, у переживання себе 12-річної: все стало дуже знайомо й так само недолуго й кострубато, як гострі колінка в дівчинки-підлітка. Згадалися й ревнощі, коли тато голубив маму, і суперництво з братом, яке, дякувати Богові, давно минулося, і перша закоханість, коли поводишся так само тупо, як Уда, і перші справжні сварки з найкращою подругою… І навіть наше з подружкою, яку звуть так само, як і мене, детективне агентство, і наші мрії написати любовний роман, хі-хі. І листи знаменитостям ми також писали, аякже. І щоденники вели, і дорослішали, переживали. Усе, як у норвезької Уди, бо всіх людей у глобальному сенсі турбують одні й ті самі визначальні речі: родина, кохання, дружба, життя і смерть.

Вічник-2

З Першим вересня(м) вас, друззя! Оскільки цього дня багато хто, і зокрема мій тато-директор-школи, чекають із жахом, то й книжка сьогодні буде відповідна: жахастики Олександра Гавроша, названі «Дідо-всевідо». Каюся, купилася на рекламу. Та й жахастики – це таке ммм, що аж.

Реклама, властиво, була більше для ілюстрацій, ніж для тексту. І графічні малюнки Світлани Фасенко свою ціну виправдали, вони розкішні, дуже незвичайні, і ще мене страшенно пре червоно-чорно-білий форзац, який виглядає моторошно й красиво, як кров.

З текстами інакше.

Поки ще літо

Поки ще літо і до морозів ще цілі неношені чоботи, светри й пальта, треба готувати сани, тобто книжки на зиму. І щоб ви бува не подумали, що з українських видавництв я люблю тільки «Урбіно», напишу про одну зимову книжку «Видавництва Старого Лева» — «Подорож Туди, Де Сніг» Марини Рибалко. Відразу скажу, що не розумію, навіщо писати всі чотири слова з великої літери, як велить англійська письмова традиція. Хіба що «Туди, Де Сніг» — це назва країни, але насправді це не так, тож назва з суцільних великих літер виглядає не зовсім доречно.

Але загалом книжку я проковтнула. Й оскільки я не велика фанатка фентезі, як ви могли завважити з добору книжок у цьому блозі, то й до сюжету й усього такого придиратися не буду. Читати було цікаво, захопливо. Є казкова історія, яка, щоправда, нагадує всі нескінченні подібні історії про фантастичні мандри у вигадані краї, але це й диктують закони жанру. Є в цій історії й українськість, втілена в амулеті у вигляді скіфського сонця, що дозволяє героям мандрувати між світами. Ну, і ще, звісно, сякий-такий київський простір, хоч його у творі й дуже мало. Але це теж — закони жанру.

Отож, герої. Традиційні, казкові. Тут узагалі все діється за Проппом. Є заборони, які порушують. Є розплата. Є помічники, є завдання. А ще є милий дракон Кульбабка, добрі й злі королі й королеви, пригоди — все те, що триматиме вас у напрузі від початку й до кінця.

Перші поцілунки по-польськи

Цю книжку я зустрічала по обкладинці. І, щиро кажучи, не чекала майже нічого доброго, бо ж хіба це книжка для старших підлітків, якщо на ній якісь майже анімешні гламурні дівчата й хлопці? Ну, це я так собі просто уявляю, що підліткам у 16 не такі малюнки цікаві, але хто ж мене питає. Мені давно не 16, та й аудиторія книжки куди ширша – від 13, тож я запхала свій скепсис глибоко в шухляду й узялася читати, бо давно хотіла познайомитися з класом пані Чайки.

Якщо ви дивилися в дитинстві французький серіал «Перші поцілунки», то далі анонсувати, про що книжка, вам не потрібно. Усі перипетії підліткового віку авторка показує нам на прикладі одного класу, а пані Чайка в ньому, властиво, класний керівник. І вчителька польської літератури, і це їй, справжній Барбарі Чайці, присвячено книжку, бо ж кому ще присвячують свої книжки письменники, як не вчителькам мови й літератури? Я сама така, як напишу свою першу книжку, обов’язково згадаю про Олену Петрівну Кондратенко. Ось так.

Енн у безодні розпуки

Про цю книжку я напишу коротко, бо що нового напишеш про улюблену книжки тисяч юних читачок по всьому світі?

Після «Енн із Зелених Дахів» у чудесному перекладі Анни Вовченко в моєму активному лексиконі з’явилася фраза, яка відображає всю глибину й силу почуття і якої я нікому не віддам: «Я в безодні розпуки».

З нетерпінням чекаю наступних серій, цікаво, як ця юна дівчина ставала дорослою леді, цікаво рости разом із нею й заново переживати почуття, які не старіють.

Люсі-Мод Монтгомері. Енн із Зелених Дахів / Пер. з англ. Анна Вовченко. — Львів, Урбіно, 2013.

Страшна чоловіча книжка про шоколад

Не пригадую, щоб останнім часом мені підліткове так тяжко читалося, як «Шоколадна війна» Роберта Корм’є. Книжку порівнюють із ґолдінівським «Володарем мух», і тепер я розумію, в чому причина: «Володаря мух» мені теж було нелегко й страшно читати. Якось наче й розумієш, що у світі все так і складається, що мало де, крім книжок і фільмів-серіалів, бувають гепі-енди, а все ж хочеться, щоб саме у твоїй історії був щасливий фінал. Не знаю, може, це в мені говорить дівчинка, яка читала хлопчачу книжку, але я відтягувала й відтягувала наступні розділи, щоб тільки не впевнюватися, що так воно і є: героїчних героїв і щасливих фіналів у житті не буває.

Але вернімося до шоколаду.

Ідеальна дівчача книжка

До того, щоб написати про «Русалоньку із 7-В» Марини Павленко, я йшла цілий рік. А може, півтора, бо пообіцяла прочитати всю тетралогію одного дня наприкінці травня минулого року. А прочитавши, була щаслива неймовірно, бо повернулася на трошки в часи, коли можна жити в чотирьох книжках і переживати всі сюжетні перипетії разом із улюбленими персонажами.

Як на мене, то всі чотири книжки цілком рівні, я не виділяла кращої чи гіршої, однаково люблю кожну. У кожній із повістей головна героїня Софійка (12 років) розкриває якусь таємницю, так чи інакше пов’язану з її родом. Докопується правди, розплутує історичні клубки й таким чином – не без втручання магічних речей чи істот – встановлює справедливість. Поруч із нею завжди вірний друг Сашко, який би хотів бути не лише другом, але Софійка, як і багато інших дівчат до неї і після неї, справжнього не помічає, принаймні не відразу. Вона зітхає, ясна річ, безнадійно, за однокласником Вадимом, проклятим із роду Кулаківських.

Маргариткам та іншим квіткам

Спасибі добрим друзям, які вчасно підкидають добрі тексти. Підліткові люблю особливо, і ви це знаєте :) Цього разу пишу про «Маргаритку» Крістіне Нестлінґер.

Попри те, що насправді мене ось уже надцять років звуть Оля Христя :), у чотирнадцять, п’ятнадцять і сімнадцять я – зуб даю – була справжнісінькою Маргариткою! Точніше, Маргаритою-Марією Закмаєр. У мене були ті самі проблеми: довгий час я соромилася демонструвати свої п’ять зайвих кілограмів, ненавиділа приміряти новий одяг, терпіти не могла фотографуватися. І клопоти з родиною – це теж, на жаль, мені до болю знайомо...

Утім, давайте не будемо про мене, адже багато хто з нас, дівчаток, у свій час були, є чи будуть Маргаритками. Товстункою Маргаритою, Маргариткою з комплексами, Маргариткою з нещасливим коханням, Маргариткою, яка не може вибрати поміж двох хлопців, Маргариткою, яка мусить розгрібати братові й батьківські проблеми, Маргариткою, яка пише контрольні у школі, прогулює уроки, їсть із подружками морозиво, ходить на вечірки й зранку страждає похміллям, мучиться одвічним дівочим питанням «Спати чи не спати?», виборює своє право на відпочинок без батьків... Про ці всі проблеми, а також про безліч інших, які так часто немає з ким обговорити, напрочуд весело розповідає австрійська письменниця Крістіне Нестлінґер у своїй захопливій книжці «Маргаритко, моя квітко».