Десятикласники

Десятикласники – це такий… ну, цікавий, словом, народ. Специфічний. Я, між іншим, щиро боюся цього народу. З ними ж крок убік – і тобі торба, тут треба балансувати. Щоб не переборщити і щоб не бути нудним. Якщо ви хочете порозумітися з ними, треба стати на деякий час артистом. І грати на сцені. Я вам серйозно, мені тато казав, а він, між іншим, чудовий педагог. Якби ви в нього вчилися, ви б знали, про що я.

Так ось, про десятикласників. Я мусила з ними майже годину спілкуватися. Фактично сам-на сам. Їх двадцять і я одна. І вірші. Вони читають вірші, свої і класиків, сміються і всіляко дезорієнтують публіку. А ти перед ними танцюєш «лєзгінку» і корчиш із себе круту тьотку з телебачення. І ось настає момент, коли я вимовляю ключову формулу, на яку в мене ставка: називаю одного бронзового класика з вусами «чуваком» і пропоную прочитати його вірші у стилі реп. І вони читають, і їм кайфово. І сперечаються, хто в подарунок отримає Іздрика, бо Іздрик написав, що «всі мудаки». А потім встає дівчинка і каже, що їй би не сподобалося, якби її вірші читали в стилі реп. Така вся серйозна і красива дівчинка, читала власні вірші про кохання. І я сказала: окей, твої вірші ми читатимемо в іншому стилі.

Але найбільше мене вразило інше. Коли прийшла інша дівчинка, теж десятикласниця, і чудовим голосом проспівала під акомпанемент гітари «Арфами, арфами» Тичини. Сказала, що їм у школі якось задали вчити цей вірші, і вони всі його зненавиділи, а потім раптом зрозуміли, як треба вчити цю поезію. І я цю дівчинку ледь не обійняти хотіла, і на мить навіть пошкодувала, що не пішла в педагоги, але вчасно схаменулася.

Це було про десятикласників, мораль самі знаходьте.

А весь цей пост був для того, щоб написати таке: оскільки сьогодні завершується День батька, я передам безмежне спасибі своєму татові, справжньому педагогові, в якого я, може, навіть несвідомо, набралася багатьом корисним у житті речам. Зокрема й тому, як грати на сцені, коли перед тобою повен клас десятикласників.