пʼятницю, 29 листопада 2013 р.

Дві книжки про вибір


Цей пост присвячується студентам, а також тим, хто скоро збирається вступати. У ньому — дві книжки про вибір, навчання, освіту, точніше — про її недосконалості. У ньому — і я це всіляко плюсую — ставиться як ніколи актуальне питання про відмінність навчання і знання. І про те, що школа (від себе додам: та виш) не гарантують нікому, хто туди ходить, високого чи бодай пристойного рівня знань. Знання — це щось кардинально відмінне, і відчути кайф від навчання можна навіть за кілька років після університету, це я вам із досвіду кажу.

А ще — і це я теж усіляко плюсую — про те, що треба прислухатися до себе, а не до батьків чи когось іншого (престижу, друзів, сусідів), коли обираєш виш чи професію. Чули про ідею «спорідненої праці»? Молодці. Бо жити з цією працею все-таки нам із вами, а не батькам / сусідам / друзям.

Я взагалі висловлю зараз єретичну, на думку деяких старших, думку: хто сказав, що треба відразу після школи, зеленому й невизначеному, йти у виш, куди запхають батьки? Хто сказав, що всім без винятків треба сунутися на економіку чи в медицину? І після того мучити себе і нас тим, що не любить і в чому не тямить? Не наша вина, що горе-держава не потребує творчих професій, але це не значить, що нам не треба робити те, до чого ми найбільше вдатні. Це все, був ліричний відступ.

четвер, 28 листопада 2013 р.

Чорна Рука і Ко

Нещодавно ваша Христя дізналася, що є такий суперкльовий і суперсмішний український письменник Юрій Нікітінський, який друкувався ще давно-давно в «Однокласнику», звідки вийшло багато красивих, розумних і хароших. Учора збираю торбинку книжок для букктросинґу, вкладаю давню книжку «Петрик і чорна рука» й помічаю, що її автор — той-таки Юрій Нікітінський, якого я оце хотіла почитати. Думаю: це доля, книжку занесу на букктросинґ завтра. Бо як-не-як, а чорний гумор — це сила, особливо у складні часи.

І що я вам скажу. Це збірка страшних історій, між собою так-сяк пов’язаних. Не ведіться на те, що в бібліографічних даних написано «Повість». Хоч тут і є наскрізна тема — страшні історії (про смерть, трупи, домовини, цвинтарі, упирів і всяке таке), розказані з гумором, ба навіть сарказмом, і персонаж, який це все добро об’єднує (хлопчик Петрик, мабуть, учень молодших класів), але так само є історії, які потрапили у книжку тільки завдяки темі. Ви спитаєте, чи це страшно? Кажу, як на сповіді: ні крапельки. Але так і задумано. Бо мудрі люди кажуть: якщо страшні речі постануть перед вами у смішному світлі, ви їх уже не боятиметеся. Якщо не вірите, згадайте мультик «Корпорація монстрів» чи «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського. Зовсім не страшно. А між тим, усі ми в дитинстві (а дехто, мабуть, і досі) боялися таких персонажів дитячого фольклору, як Чорна Рука, Домовина на коліщатах, Пікова Дама (ви її теж викликали?), я вже не кажу про відьом, вампірів, бабаїв, вовкулак та іншу нечисть, що її наша бурхлива уява малювала, щойно вимикалося світло в кімнаті. А Резинову Дупу, її ви пам’ятаєте? Я пам’ятаю, якщо її викликати, вона мала принести з собою жувальні гумки, багато-багато жувальних гумок — чим не дитяча мрія? :) Ну ось, а тепер уявіть, що добре знайомі персонажі дитячого фольклору перебираються в затишний світ дитячої книжки, і не те щоб лякають читача, а навпаки — смішать, потрапляючи у безглузді ситуації. Наприклад, Чорна Рука приходить по хлопчика Петрика й звикле гаркає на нього страшним голосом: «Віддай серце!» (у мене вже серце у п’ятах, як тільки уявлю!), а він на те — та будь ласка, одне бери, друге, третє… Виявляється, хлопчик Петрик має два серця і ще штучне, і ще такий механізм, яким це все заводити на випадок, якщо серця зупиняться. А замість крові в нього томатний сік, так що вампіри йому теж не страшні. А на Синій Ніготь він просто наступає, і Синьому Нігтю гаплик, а Смерть косить її ж косою. Так що на всяку нечисть є управа, думає собі малий читач, навіть якщо всі навколо вважають тебе хворим і кволим хлопчиськом.

Виховний момент ви, ясна річ, усі завважили. І навіть те, як делікатно автор обійшов таку чудесну можливість видушити з читача скупу сльозину.

понеділок, 25 листопада 2013 р.

Настільна книжка про інтернет

Ви, певно, дивуєтеся, чому я так довго не читала книжки Тетяни Щербаченко «Як не заблукати в Павутині». А ось чому: щойно я її дістала, відразу віддала батькові, якому вона потрібніша. І не тому зовсім, що він не вміє користуватися інтернетом (радше навпаки), а тому, що він має щастя вчити сільських дітей інформатиці від 5-го класу починаючи. Тож я, дізнавшись про таткові труднощі з програмою, не вагаючись віддала книжку на користь суспільства. Але ви собі, певно, думаєте: а як же підручники з інформатики, невже татко не може вчити дітей за підручниками, затвердженими МОНом?

А тепер я вам відкрию страшну таємницю. У 5-му класі, щоб ви знали, дітки мусять починати вчити інформатику з того, щоб затямити собі, що таке «об’єкт» і ще якусь фігню, відтак вони урок присвячують тому, як увімкнути комп’ютер, а нині, за словами батька, якраз мусять проходити робочий стіл. І в мене закралася підозра: а може, цю програму складали для тих, хто її складав? Бо дітки, за моїми спостереженнями, уже в три рочки знають куди більше, ніж їх хочуть навчити в 5-му класі. Навіть якщо це сільські дітки. Так, у них немає інтернету, але в них є комп’ютери й мобільні телефони, і вони значно швидше вчаться, ніж розробники навчальних програм. Але хіба ж то комусь цікаво.

вівторок, 19 листопада 2013 р.

День святого Миколая: все по плану

Дарма, що лиш 19 листопада, а в мене сьогодні День святого Миколая. Не знаю, чи пов’язано це з книжкою, яку я саме напередодні ввечері читала, — «Медяник для Миколая», але результат, як кажуть, перед очима. Прокидаюся зранку, а під подушкою — півкіло шоколадних цукерок, моїх улюблених. Ну хто б іще про них міг знати, як не Миколай? Так що тепер у мене є секрет, і тільки я знаю, що нині — День святого Миколая, хай у мене їх буде два, я не проти. Я дуже-дуже чемна дівчинка, ви ж знаєте.

Так ось, про чудодійну книжку (переглянути можна тут). Вона дуже мила, справді миколаївська. І те, що мені не зовсім подобаються ілюстрації, можна списати на те, що Христя страшенна привереда. А тексти милі, усього їх сім + рецепт традиційних миколайчиків від Дарії Цвек (молодці, що вмістили, це плюс :). Два вірші, один текст у стилі післямови — про те, хто такий Святий Миколай, і про те, що треба робити добро (насправді-бо вся книжка загалом — про це, тільки під різними кутами зору) і чотири оповідання про те, як різні діти чекають у гості Святого Миколая. І якщо коротко, то основна приваба цієї книжки, як на мене, — те, що «Медяник» призвичаює своїх читачів до того, що подарунки взимку приносить Миколай, а не Дід Мороз чи, крий Боже, Санта Клаус. Тобто, все-таки ламає звичну радянську традицію й нашарування американських звичок, які виглядають у наших реаліях, м’яко кажучи, не зовсім доречно.

понеділок, 11 листопада 2013 р.

Гаррі, Гаррі

Мені часом здається, що люди, які плюються при словосполученні «Гаррі Поттер», ніколи цієї книжки не читали й фільмів не дивилися. Бо як же можна на цю чудову й захопливу книжку про все-на-світі плюватися?

Тут і справді-бо є все, що має бути в добрій дитячій (і підлітковій теж) книжці:

є сюжет, від якого захоплює дух, і навіть такі монстри, як я (які щороку від появи першого фільму про Гаррі Поттера передивляються всі екранізації підряд), які знають усе наперед, переживають за головних героїв і в певні миті, підходячи до найбільш небезпечного моменту, хочуть заплющити очі й перегорнути сторінку;

є характери, до того ж, різні. Вони не позбавлені своїх «тарганів», і за це ти їх найбільше любиш, бо можеш із кимось себе асоціювати :) Але всі вони, ясна річ, вчать читачів чомусь «хорошому, доброму, вічному», хоч і на своїх помилках (а це ще краще, нмд);

є мораль, яка стала поперек горла комусь із дуже агресивно налаштованих. Мовляв, тут всяка чортівня. Ну, ми-то з вами знаємо, про книжка, правда? Про любов, дружбу, самопожертву, життя і смерть. Про вічні цінності, хоч би в яку оболонку їх не загортали. А якщо хто за чарами й Гоґвардсом не бачить сучасного життя, то раджу хіба протерти окуляри, бо ж воно пре з усіх дірок. Як і історія Лорда Волдеморта, який знищував нечистокровних чарівників, теж багато до кого промовляє. А любителям мультикультуралізму тут і взагалі розкіш!

є насолода від читання. Гумор, переплетіння всіх цих дрібних деталей сюжету (ммм, насолода з насолод!), те, як авторка будує композицію й тримає її всі сім книжок… Слухайте, а може, в Ролінґ є власні літературні негри (соррі, афроамериканці), які за неї пишуть? Бо як це все може робити одна людина?!

Але найбільше мені подобається те, що герої і їхні проблеми ростуть разом із читачем. Це супер — виховувати свого читача, йти з ним від найпершої книжки довгі роки.


Це так, конспективно, бо я оце тільки тепер узялася з нуля читати «Гаррі Поттера», в оригіналі. Це насолода, повторюся. Хоча українські обкладинки «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги» ліпші.

середу, 6 листопада 2013 р.

Як правильно розповідати казки

Нарешті я допетрала, цьому на цю книжку так мало рецензій і відгуків. Усе просто: вона страшенно дорога! Сто гривень за тоненький том із трьох анонсованих. Жаль, бо було б круто, якби такий тритомник стояв у кожній хаті (не надто пафосно сказано? ;).

Казки лірника Сашка я люблю ще в їхньому до паперовому варіанті, хоча й не сказала б, що слухала їх часто. Просто одного разу, в Гідропарку, на презентації альбому рок-гурту «Вій» я послухала його так, щоб зрозуміти весь смак і силу української народної казки в літературній обробці. Чи то пак літературну казку в народній? А хто вже розбереться! Одне слово, добре, що такий казкар є і прикро, що його передачу для дітей «Світанок» зо два роки тому закрили, бо я би слухала.

Так ось, про літературну обробку, тобто, про текст. Бо буває так, що розповідає людина добре, а пише – так собі. На щастя, з казками Олександра Власюка такого не трапилося. Чи то він сам геніально пише, чи то редактор добрий попався, але я ні до чого не при колупалася, а навпаки в деяких місцях підіймала вгору вказівний палець правої руки й відзначала: «О! Отак треба було б робити переходи між описом і дією». Або: «О! Оце хвацький жарт!». Або: «Е-хе-хе! Отжеж! Ай ну його!» і в такому ж роді всі чотири казки. До слова, страшнуваті. Але й дотепні, тому не бійтеся :) І тим різкіший видався контраст із карпатськими страшилками, які записав і оформив яко повість Олександр Гаврош, себто «Дідо-Всевідо». Ну, ви й самі зрозумієте, якщо візьмете у праву руку Власюка, а в ліву – Гавроша. Метонімічно, ясна річ.

Ах так, малюнки! Малюнки прекрасні, малював їх Олег Петренко-Заневський, власник видавництва «Сіма видає». Так що тут усе ясно. Ось тільки написи – назви казок – мені важко давалися до прочитання, а дітям то як – навіть не уявляю. Деякі назви доходили аж тоді, як казку прочитала. Так що це є мінус. А на тому все. Учітеся-читайте, і свого не цурайтеся!


Олександр Власюк. Казки лірника Сашка / У 3 кн. – Кн. 1. – Київ: Сіма видає, 2011. – 31 с.

А для старших читачів уклінно раджу повість-фантазію Володимира Арєнєва "Заклятий скарб". Прочитати про неї можна тут.