Трилогія, що не розчаровує

Почну з компліментів, цілком заслужених: Сашко Дерманський, як переконана Христя, – автор, який не підводить, один із небагатьох, яким я довіряю і можу читати будь-яку нову книжку, не вагаючись і не лякаючись того, що це буде нудно і банально. А тепер я по пунктах розкажу чому.

Прочитала я Сашкових книжок уже не так і мало, хоча й не всі. Мушу сказати, що всі ті, що читала, страшенно захопливі, пригодницькі, в міру виховні, абсолютно без моралізаторства (без нав’язливого, бо всі ж дорослі думають, що вони можуть читати моралі меншим, ага?))). А ще – що, виявляється, рідкість для нашої сучасної дитлітератури, – вони по-справжньому смішні. Я пам’ятаю, як сміялася (не всміхалася, а реготала час від часу, озираючись на сусідів у транспорті) з «Чудового Чудовиська у Країні Жаховиськ», а взявши на вихідних «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько», з перших же сторінок зловила себе на тому, що реготнула, читаючи. І ні, це не я така смішлива. Радше навпаки. Я можу дивитися кожну нову серію «Теорії Великого Вибуху» і не реготати, тільки всміхатися, а це ж не одне й те саме, еге ж?

Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші

Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Трилер про бібліотеку для розумників

Мушу ще написати про цю книжку. Бібліотечний трилер я читала вперше. Чесно – не думала, що можна побудувати цікаву підліткову книжку на цитатах із класичних творів, на алюзіях. Чистий вам, прости Господи, постмодернізм. Суцільна, даруйте, інтертекстуальність, нічим не прикрита, дуже дотепна й навіть подекуди страшувата.

«Смерть мертвым душам!» – назву можна читати по-різному, хоча йдеться тут, ясна річ, про нашого з вами Гоголя, який спалив із пересердя або щось там собі знаючи другий том бестселера «Мертві душі». Сюжет книжки Андрєя Жвалєвського та Євґєнії Пастернак побудовано на тому, що цей том викликають із небуття. Спіритичний сеанс у бібліотеці, те-се – бац, відбуваються дивні й страшні речі! О, я забула сказати, що книжки в цьому романі, я не жартую, РОЗМОВЛЯЮТЬ. Між собою, стоячи на поличках. Хтось сумує, що його не читають, хтось задирає носа, бо він «класик» і «всезнайка», як-от томи енциклопедії. Хтось скромно перевертає наші життя, як «Маленький принц». А російські поети стібуться тимчасом і перемовляються віршами. Поміж ними – ображені книжки-одноденки, так звані «серійні». Саме вони відіграють тут роль темної неосвіченої маси, яку легко повести за собою злостивому томові «Мертвих душ». Влада міняється, серійні витісняють «хороші» книжки у вигнання в дальню шафу, куди ніхто не зазирає, а самі рвуться в руки відвідувачам бібліотеки. Яскраві дитячі книжки, звабливі обкладинки дамських романчиків, багатотисячні графоманські видання… Одне слово, мораль ви зрозуміли. Але тут іще про книжки в інтернеті. Старі книжки бояться потрапити в інтернет, бо їх ніхто не читатиме, хоча насправді всі вони розуміють, що електронні копії – це ті самі книжки, і що байдуже, де читають «Маленького принца», головне – щоб читали.

Абетка з історією

Сьогодні я вирішила похвалитися домашнім раритетом – а-ба-ба-га-ла-ма-гівською «Абеткою» 1992 року видання. Отією, історичною. Найпершою їхньою абеткою. З якої, як розповідає Іван Малкович, почалося його видавництво. Наклад її – 50 тисяч примірників, один із них якимось дивом у голодні 1990-ті опинився в мене. Мені було чотири роки, це – улюблена і найперша, мабуть, книжка. Досі люблю її гортати.

Фото не такі, щоб мене посадили за порушення авторських прав, а якраз такі, щоб ви роздивилися, хто не бачив, почитали й порівняли з тими абетками, які у вас удома.

Обережно: далі – багато фоток!

Сердечка на полях

Щось я розписалася, пробачте. Я, звісно, розумію, що набридну вам, але якщо зараз не напишу, то забуду й ви не дізнаєтеся про книжку Віґдіс Йорт «Йорґен+Анна=любов». Мушу вам відразу сказати, що з нового перекладеного з норвезької для молодших підлітків у мене складається прикре враження, що десь поділися такі, як Марія Парр, які роблять із нашими серцями котлетки й загортають у подарунковий папір, а потім розгортають, а там – вишукана французька страва, декорована найсвіжішими середземноморськими травами. Ні з «Привіт, це я!», ні з «Йорґеном+Анною» в мене такого ефекту не відбулося.

Але менше з тим, відбувся інший ефект, який я докладно описала у відгуці на книжку Ніни Е. Ґрьонтведт: ти спершу думаєш «що за фігня», а потім розумієш, що ця фігня – дуже мила і дуже про нас дівчаток (тепер ви розумієте, чому я не пішла в науку? Та тому що там не дозволяють такої вишуканої стилістики!). Отож, Йорґен+Анна=любов. Тут усе ясно: книжка про любов, і то про таку, коли любов проявляється в розмальовуванні полів у зошиті сердечками й заповненні дитячих анкет із секретними конвертиками, де написано, кого ти любиш. «Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…» – ну так, особисто я не піддаю це твердження жодному сумніву, ані найменшому. У мене в десять років була така любов, що вам і не снилося! Тільки нещаслива, на відміну від Анни. Він мене навіть не запросив зі своєї волі на танець! Але він час від часу списував у мене задачки, тож я була переконана, що шанси є. Але досить про мене. Анна. Дівка, яка тусується переважно з пацанами, задирака, має одну вірну, дуже сором’язливу й несміливу подругу Беату. Йорґен – новенький, і цим усе сказано. Всі миттєво в нього закохуються. Анна – бешкетниця, як моя улюблена Хельґа в мультсеріалі «Гей, Арнольде!», її серце тане від кохання, але ззовні вона неприступна і войовнича четвертокласниця. Анна підбиває Беату написати Йорґенові фальшивого любовного листа нібито від Йорґена, і це мало не стає причиною розриву юних закоханих. Але Еллен, цю самозакохану й розпещену дівулю, нам анітрохи не шкода. І добре, що Анна відрізала їй косу. Бачите, які пристрасті!

Великий Київ для маленьких

Напишу вам сьогодні про свій великий Київ, тобто ваш «маленький Київ». Це така чудова книжка, неймовірний ілюстрований путівник. Я тут не шкодуватиму компліментів, бо книжка з усіх боків прекрасна, продумана в деталях для малявок і зручної та цікавої екскурсії центром столиці. Єдина її вада – дорога вона, але що ж поробиш, коли така робота, на такому папері, так якісно зроблена й дарує стільки радості. Ну, але для когось 75 грн, може, то й не дорого :)

Колись я писала про невдалий, на мій погляд, варіант дитячого путівника. Там із мінусів було як старомодне оформлення, так і текст, що не відповідає віковим вимогам і взагалі не ліпиться ні в тин ні в ворота. Оті дивні діалоги-вставки мене досі вводять у стан легкого трепету, як при гарячці. У «Моєму маленькому Києві» з текстом усе ок, задля цього постаралася Настя Денисенко. Речення розповідні, не надто довгі. Абзаци короткі, інформацію подано в різних формах – десь шматочок довідки, десь коментар про те, хто такі рейтери (я, наприклад, не знала, що в давнину так називали вершників, озброєних вогнепальною зброєю, а від того й вулиця Рейтарська), – поруч із малюнком цього самого рейтара. Десь запитання, десь квест або розмальовка, або спробувати написати своє ім’я давньоруською абеткою (!!!). А яка то забава – вирушити в подорож, звіряючись за мапою! Одне слово, прекрасна робота в Насті Денисенко і художників – Олени Старанчук та Олега Грищенка. Дуже стильна, малюнки нетипові – я в захваті.

Кротяче розчарування

Головну суть цього відгуку я сформулюю вже в першому абзаці. Це для того, щоб прихильники кротячої історії не мусили читати далі, щоб докопатися до того, що ж хотіла сказати Христя. А хотіла вона сказати таке: «Куди зникло море» мені настільки не сподобалося, наскільки сподобався «Хто зробить сніг». Ось. Далі можете не читати. Бо я напишу, чому саме друга історія про кротів із роду Прохаськів мені не сподобалася.

Причина перша. Обіцяли детектив. Ось цитую анотацію: «…справжня детективна історія». А воно – тьху ти, наче ми не на Конан Дойлі й Агаті Кристі виросли, наче Енід Блайтон не читали! Щоб ви знали, в ілюстрованій дитячій книжці на 88 сторінок детективна інтрига не може починатися на сторінці 55, а згортатися на 80-й. Це неповага до читача, навіть до такого маленького, якому адресують книжку. Великій і балуваній Христі взагалі було нудно читати «Куди зникло море», бо воно все не зникало й не зникало, а про кротячий побут я вже з першої книжки дізналася. А про те, що красти погано – мене мама вчила, тут, як кажуть, тему не розкрито. Злочинці – доволі умовні – покарані теж доволі умовно.

Малявська класика у вільному доступі

Минуло так багато часу з тих пір, як я востаннє тут щось писала, що я вже думала: всі про мене забули й присипали попелом закладку на блог Христі Нечитайко. Але нє. Ви не забули, ба навіть підписалося аж 12 людей, так що я порадую вас кількома новими книжечками для малявок.

Ось купила дві книжки «Веселки». Перевидання старих-престарих книжок «Сімсот солов’ят» і «Перепеличка мала невеличка». Про першу я дізналася від дідуся моєї похресниці, який страшенно просив будь-де знайти цю книжку. Я знайшла електронний варіант, від якого толку хіба що дослідникам літератури. Аж тут – «Веселка» перевидала купу старих книжок, серед яких і цю.

Так ось, «Сімсот солов’ят» – це картонна книжечка за 20 гривень, на 9 картонних аркушів. Українські народні пісеньки та виграшки з ілюстраціями Юлія Криги. Ілюстрації під наїв, оформлення, знайоме з дитинства, хіба що формат видання збільшився удвоє. Натомість зменшився зміст (у старому кишеньковому виданні – 130 сторінок, ось тут можна завантажити повністю). Віршики на кшталт «Двох півників», «Женчика, женчика» і ще ось про нашу Христю є (як приємно!))):

У нашого Омелечка

Невеличка сімеєчка:

Тільки він та вона,

Та старий та стара,

Та дві дівчинки косаті,

Та два парубки вусаті,

Та дві Христі в намисті,

Та дві ляльки в колисці.

Обережно, дорослі!

Якось ваша Христя бідкалася, що не пригадує українськихдитячих письменників із добрим почуттям гумору. Окрім Сашка Дерманського, який, кажуть, дописав продовження мого улюбленого «Чудового Чудовиська», та Івана Андрусяка. Завдяки одній читачці, яка така сама маніячка, як і я, дійшла до мене книжка Марії Ткачівської «Обережно, діти!». Книжка ця могла би претендувати на місце на лавці письменників-гумористів, якби авторці хтось підказав кілька речей. (Так, звісно, Христя сама умна і все знає!)

Але про те, над чим треба попрацювати, я розкажу пізніше. Поки що плюси книжки.

По-перше, це й справді дотепна проза. Легкий і жвавий стиль. Проблеми дитячі й дорослі вплетено майже ненав’язливо. Про нав’язливі скажу пізніше. По-друге, книжка має добру драматургію діалогів. За це я весь час ставила авторці плюсики.

Персонаж – 8-річний Марко, який розповідає про своє життя, починаючи з періоду до народження. Хлопець він цікавий, помиляється й робить висновки, і це харашо, що над ним нема ментори-авторки, яка все знає і всьому повчає. Герой простий і бешкетливий, кажуть, що тепер нашій «правильній» літературі таких героїв якраз бракує. Усі різко почали повчати, як робити правильно, всі герої чемні й ніколи не помиляються. Ткачівська натомість не повчає дуже явно, це все – між рядками, як в історії з задушеним курчам і замордованим ненавмисне лелекою, ці епізоди авторка вписала якось мимохідь, а хотілося б на них більше зосередитися. У мене в дитинстві теж був один епізод із замордованими ненавмисне птахами. Я зробила це, думаючи, що роблю добро, а виявилося все навпаки. Я досі це пам’ятаю, це муки совісті на роки. А тут так швидко все проскочили, наче вбите пташеня – це іграшки. Та й загалом сумні моменти ніби врізані. Там, де батько забув забрати хлопця з садочка, де хворіє дід свій і чужий. Люблю норвезькі книжки за те, що вони вміють робити зворушливі речі небанальними, і не бояться їх описувати у смішних книжках.

Як на мене, то книжка – про полишених самих на себе дітей, про дітей, які виростають фактично без батьків, хоча батьки в них десь таки є. Десь або на заробітках, або на окремій квартирі, а діти поки що живуть із бабусями й дідусями. Тема «батьків закордоном» акцентується дуже явно, можна було б це інакше подати, а не щоразу в дужках: Анетка тра-та-та (в Анетки мама в Італії).

Книжка-застереження для всіх, і нас із вами

Читаючи «Хвилю» Тода Штрассера, я постійно думала не про нацистську Німеччину, і не про СССР, а про сучасну нам Російську Федерацію. Про Путлєра і сотні тисяч людей, які дивляться телевізор геть недалеко від мене, і мислять так, як мислили впродовж тижня підлітки однієї з американських шкіл у 1970-х рр. Мислять, як часточки тоталітарного суспільства, як частки «колективу», «вищої раси», «руського народа» чи якось так. А потім мене осінило: чого це я так відсторонююся, наче це все мене геть не стосується? Чого це в мене така коротка пам'ять, що вже геть забулися події менш як піврічної давності? Далі, якщо хочете, можете не читати, бо нижче, після абзацу про сюжет книжки й неймовірний експеримент учителя історії, буде одна геть непопулярна думка.

Отож, сюжет у цій книжці цілком реальний. Це історія одного експерименту, який провів учитель історії Рон Джонсон у своєму класі, щоб пояснити старшокласникам, як діє тоталітарне суспільство. А конкретніше – як могли німці у 1930-1940-х рр. не помічати всіх жахливих злочинів, які робили просто в них під носом? Таке питання поставила одна з учениць після перегляду фільму про злочини нацистів. Таке питання, зрештою, хвилювало й мене, та й хвилює, чого вже там. Учитель вирішив пояснити підліткам, затягнувши їх у «гру» й створивши за принципами Гітлера організацію «Хвиля», основами якої були три «кити» – дисципліна, єдність, дія. Були правила, були вигукування гасел, були членські квитки й ідеологія. І як наслідок – експеримент вийшов із-під контролю. Підлітки, які ще кілька днів тому не могли зрозуміти, як можна не мислити самим, охоче й бездумно повелися за лідером, вважали себе вищими, переслідували інших, незгодних. Відтак учитель, зрозумівши, що і його затягує роль «вождя», припинив експеримент, показавши, за ким вони всі насправді йшли і до чого це може призвести. Це були кадри того фільму, з якого все починалося. Отакий короткий сюжет, який місцями нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, а місцями – «Бійцівський клуб» Чака Паланіка. Усі три книжки – про одне й те саме, про жахливі інстинкти, які ми приховуємо, і які в один момент можуть виповзти назовні в будь-кого, навіть у найбільш цивілізованих народів. Але тим важливіше те, що цю книжку видав російський «Самокат», який не панькається зі своїми читачами, а змушує їх думати своєю головою, не йти слідом за будь-ким (що й у наших умовах ох як згодилося б, із нашою вічною тягою до «сильного лідера», який би прийшов і всі наші проблеми повирішував за нас):

«С края сцены Бен наблюдал море лиц, с тревогой обращенных к нему. Неужели и вправду люди от природы склонны искать лидера, который будет принимать за тебя решения? Обращенные к нему взгляды подтверждали это. Как же велика ответственность любого лидера, который ведет за собой толпу! Бен начал понимать, что его “маленький эксперимент” был гораздо серьезнее, чем он мог себе представить. Страшно было, с какой готовностью они начинали во всем доверять тебе, как легко отдавали тебе право решать за них. Но если им обязательно нужно за кем-то идти, думал Бен, пусть хотя бы усвоят правило: не бояться задавать вопросы и никому не доверять слепо. Иначе…».

Насолода для зору: 7 свіженьких українських книжок-картинок

Поки що це мій улюблений матеріал із серії для «України молодої». Далі я мовчатиму, всі коментарі з приводу змісту й розумні слівця ви знайдете за лінком. Я ж дозволю собі вибрати для вас купу картинок, щоб і ви могли насолодитися тим, чим насолоджуються українські малюки.

Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com

Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.

— Але ж якщо… – почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного…

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)

Винести «совки» з хати

Гляньте лишень, яка красивезна обкладинка в цієї книжки. «Як я зруйнувала імперію» – і дівчинка у вишиванці здмухує пам’ятник дєдушці Леніну. Ах, яка метафора! Автор її, до речі, художник Ростислав Попський. Хоча, підозрюю, що джерелом натхнення міг послужити фільм «Goodbye, Lenin!», де була приблизно така сама картинка, тільки в НДР.

До того, що Зірка Мензатюк написала книжку для підлітків я поставилася з осторогою. Не тільки через те, що Христя вся така обережна й підозрілива, а й тому, що колись у якомусь інтерв’ю письменниця якось так дуже скептично говорила про те, що цікавить підлітків найбільше, – про сексуальність у літературі для юних читачів. Там про це побіжно, але досить для того, щоб не чекати нічого сексуального в «Як я руйнувала імперію».

Але книжка взагалі-то не про це, а про останні роки конання совка і СССР. Я тоді була ще немовлям, тож це все для мене – хоч і не дуже давня, а все ж історія. А всім, я вже достатньо стара для того, щоб розуміти, що нині вже виросло покоління читачів, для яких то вже давненька історія. Й ось для них – ця книжка, в якій виносками пояснено, чому в СССР були черги, що таке «дефіцит» і хто такі «спекулянти». Про мовчання, початок відродження національної свідомості (щоправда – це все знову ж таки на Західній Україні), Рух, трохи про «бандерівців».

Як повернути радість читання: інструкції Даніеля Пеннака

Даніель Пеннак

Прочитала есей «Як роман» Даніеля Пеннака, педагога й знаменитого автора десяти «прав читача», про які ви могли чути. Або бачити, як їх проілюстрував відомий британський ілюстратор Квентін Блейк. Одне слово, ці права стосуються кожного з нас, і тих, які читають «запоєм», і тих, які думають, що не люблять читати чи не розуміють книжок. Принаймні в цьому переконаний Пеннак, а він, судячи з біографії, знає, про що говорить. Усе життя вчити нечитайок любити книжки – це вам не булька з носа. На відміну від багатьох із нас, Даніель Пеннак не звинувачує суспільство, технології, «надто візуальне» ХХ століття, телебачення й інтернет у тому, що діти й підлітки не читають. Проблема в іншому: це дорослі, самі того не розуміючи, закладають кожну цеглину у стіну нечитання.

Я зробила для вас конспект цієї книжки, бо прочитати її, певно, зможуть далеко не всі. Можна ділитися з посиланням, що це все-таки переказ Христі Нечитайко, бо мало що я там пропустила надто глибоко через себе.

Про читання як дар

Перше, про що говорить Пеннак у зв’язку з дитячим читанням, це те, що дорослі часто, самі того не розуміючи, розохочують дитину читати. Ідеться про наше вічне «Потрібно читати» (а навіщо, властиво, це потрібно? – чи багато хто знає просту й коротку відповідь на це запитання?), про безкомпромісне «треба» й «мусиш». Пеннак переконаний, що цим ми вбиваємо магію слова як усної творчості, слова як магії, слова як дару. Коли батьки читають чи розповідають казки своїм іще читачам-невмійкам, найвдячнішим у світі слухачам, вони не вимагають від дитини ні запам’ятовування сюжету / деталей, ні відтворення змісту, а також – ясна річ – не перевіряли, чи зрозуміла дитина розповідь так, як її розуміють дорослі. Це було чисте переживання цікавої історії, це було читання як дар. «Дар – це єдина валюта мистецтва», каже Пеннак, і складно йому не повірити.

«Незручна» книжка-картинка про батьків і дітей

Зараз я все поясню.

Так, книжка «незручна». У ній немає сюсі-пусі й «чорно-білих» рішень, у ній одна велика й непроста проблема, і навіть не запропоновано однозначного її вирішення. І навіть героїня не завжди симпатична, і її не завжди шкода, і вона робить РЕАЛЬНО жорстокі речі. Речі, від яких у мене волосся дибки стало. Вона втопила кішку і зрізала всі дерева в саду. І збудувала з гілок халабуду. От молодчина! Я б усцялася таке зробити, хоча я не була в її ситуації.

Але ви б почули, що кажуть її батьки! Ті ще «педагоги»!

От, а тепер вам уже цікаво, що й чому. Пояснюю. У головної героїні є дві сестри – старша й молодша, і народилася ще одна, наймолодша. Але проблеми тільки з нашою героїнею. Вона всіляко привертає увагу дорослих і бажає найменшій сестрі смерті. Вона обстригає налисо молодшу сестричку, і ще плюс усі ті жахливі речі, про які я писала вище. А ще вона думає, що батьки її вдочерили, тому вони її не люблять. Мала шукає в перехожих свою маму, знаходить одну: в неї такий самий, здається, ніс. Іде за жінкою, приносить їй кави, жінка малює з дівчинки янгола. Янгола! А всі вдома кажуть, що вона – мале бісеня. А вона, каже та жінка-художниця, і ще хіба що рідна тітка, – добра дівчинка, янгол.

Книжечка коротесенька, як і годиться книжкам-картинкам, у ній мало тексту й багато картинок. Класних таких, незвичних, виконаних у жовто-синіх тонах. Обережно! Далі — більше фото:

7 книжок, які змусять свого читача всміхнутися

Квітень у розпалі, і хоч би як мозок намагався зосередитися на справах і всьому важливому, хоч би як ми не були напружені, душа рветься тішитися й радіти весні – і в дорослих, і в малих. І навіть у літературних критиків, щоб ви знали, бо вони теж люди й теж піддаються впливу первоцвітів і пташок. Навіть у цей самий момент одна пташка змушує одного літературного критика розліпити ліве око й дивитися в монітор обома. Але то таке, а перед вами – найчудовіший список дитячого й підліткового читання, який лишень можна уявити: веселі, жартівливі, СМІШНІ книжки!

Ось вона – чудова сімка:

Книжка-картинка «Поросятко з картатою латкою» Віктора Мартинюка й художника Романа Скиби («Колесо», 2011)

«Абетка-прозивалка» Івана Андрусяка («Навчальна книга – Богдан», 2012) в оформленні Ганни Осадко

«Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана (переклав Микита Яровий, «Грані-Т», 2012)

Серія про пригоди Маленького Вовчика Іана Вайброу («Видавництво Старого Лева», 2012-2013) в українському перекладі Ореста Стадника та інших

Серія книжок «Малий Ніколя» Рене Ґоссіні й Жан-Жака Сампе (із французької переклала Зоя Борисюк, «Махаон-Україна», 2013)

«Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд (із англійської переклав Анатолій Саган, «Видавництво Старого Лева», 2013)

«Буба» і «Буба: мертвий сезон» Барбари Космовської (переклала з польської Божена Антоняк, «Урбіно», 2011–2013).

Розгорнуто про кожну читайте, як завжди, в «Україні молодій» :)

Еге ж, ви правильно помітили: українських книжок тут аж дві, й обидві для найменших. Я б іще додала серію «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, вона дотепна. А далі — або в мене з почуттям гумору кепсько, або в авторів. Або – і це найкращий варіант – напишіть у коментарях книжки українських письменників, реально смішні. Післянестайківської ери, якщо можна :)

Про що писав вічно живий Шекспір

Ну ось, тепер я хочу писати, як Гері Шмідт.

Так, саме ось так, тупо й незрозуміло, я починаю свій пост про книжку Гері Шмідта «Битви по середах» (в оригіналі – The Wednesdays Wars). Книжку, яку я і сім тисяч читачів у Росії, очевидячки, сприймають по різному. Бо тут, бачте, хоч і йдеться про 1967 рік у США (авторові було 10 років, коли це все відбувалося), на тлі – війна у В’єтнамі і пік популярності «The Beatles», і гіппі, і в усьому цьому – вічно актуальний Шекспір і 13-річний хлопець на ім’я Холінґ Вудвуд (яке чому мені нагадало про Ґолдена Колфілда), – одне слово, для мене це все дуже реально й близько якось стало в березні 2014-го (книжку, до речі, написано 2007 року, вже була війна в Іраку, але ще попереду вторгнення Росії в Крим). І для вас, певне, також буде близько. І слово wars / «війни» тут уже прочитується геть інакше, правда?

Отож, якщо коротко пройтися по сюжету, то головний герой, він же й оповідач цієї книжки, — Холінґ, учень 7-го класу, син засновника архітектурної фірми «Вудвуд і партнери» і його, відповідно, спадкоємець. Батьки в Холінґа дивні, я б сказала, автор аж надто байдужим робить батька, який не приходить на дебют свого сина в театрі, не має ніякої цікавості до його життя, не завозить на омріяний бейсбольний матч. Свиня, чесне слово. Йому важить тільки його кар’єра й репутація, і Шмідт чомусь не дає йому права виправдатися й перевиховатися. А шкода, так хотілося, щоб батько чомусь навчився. Мама тут нервова й затуркана батьком, як і вся сімейка. Мама курить таємно на кухні й не може навіть пискнути на захист своїх дітей, які намагаються жити по-своєму. Бо все має бути на публіку, все – заради звання Бізнесмена року й заради уявної ідилії, яку створює Ідеальний будинок у центрі міста. А ще є сестра, старша, яка тусується з гіпанами й навіть пробує збунтуватися й утекти в Каліфорнію шукати себе. Утім, бунт її триває недовго. У Хізер із братом, як те буває, непрості стосунки, але врешті обоє розуміють, якими дорогими вони є одне для одного. Це щасливий фінал.

Те, про що дорослі, як правило, мовчать

Я дочитала цю книжку. Книжище. Чотириста сторінок, які то бралася читати запоєм, то відкладала на довгі місяці, то знову ковтала й відкладала. Чотириста сторінок, непростих, не таких, які хочеться перечитувати знову і знову, але які лишають у тобі тоненькі рубці, – якраз такі, які лишають по-справжньому добрі книги. Зветься ця книжка «З ким би побігати», автор її – ізраїльський письменник Давид Гроссман.

Ця книжка має свою історію, в Росії, слід завважити, скандальну (прочитати її можна отут). Хоча, не думаю, що українські батьки в питанні підлітків і наркотиків, вуличного життя і всього, що за цим стоїть, були б менш цнотливими й категоричними. Скандали й заборони викликала насамперед тема наркотичної залежності в молоді, тяжкі натуралістичні, психологічно правдиві й водночас делікатні описи життя молодих людей, які втекли з дому, й кожен зі своїх причин терплять життя, про яке багато з читачів цього блоґу воліє не думати, не згадувати й тим паче не говорити.

Занадто малі для

Оскільки все, що відбувалося в Україні, відбувається ось уже понад три місяці й, судячи з останніх новин, поки що не збирається завершуватися, ця добірка книжок для дітей і підлітків є актуальною як ніколи.

1. "Чудесна тростка" Володимира Свідзінського

2. "Чудове Чудовисько" Сашка Дерманського

3. Джанні Родарі "Пригоди Цибуліно" і "Джельсоміно в Країні брехунів"

4. "Момо" Міхаеля Енде

5. "Зірки і макові зернята" Романи Романишин та Андрія Лесіва

6. "Вафельне серце" Марії Парр

7. "Гаррі Поттер" Джоан Ролінґ

Добрі люди й фахові читачі радять також "Голодні ігри" Сюзанни Колінз, яких я поки що не читала, "Пригоди в Лісовій школі" Всеволода Нестайка, та й загалом — українська і світова література нерідко звертається до тем диктатури, несправедливості, брехні, злочину й кари.

Доповнюйте список, читайте і тримайтеся.

Дещо про дівчат

Учора я дочитала третю книжку про Енн і остаточно вирішила, що ця книга (не як конкретно ця книжка, а як серія про Енн Ширлі), ця героїня, цей переклад стали одними з моїх улюблених. Ідеальний дівчачий текст, якщо вже на те пішло. Соковитий переклад, тонкий психологізм і проблеми, які не старішають. А головне – якщо вже хтось із читачів блоґу Христі Нечитайко бореться за рівність жінок, то ось ця серія – саме те, про що треба писати напередодні 8 березня.

Почну з того, що Енн – дівчинка, яка поступово виростає в дівчину, долає всі проблеми, притаманні нам, дівчатам, ізмалку й до… поки що я дійшла до двадцяти з маленьким гаком років. Цікаво й те, що фізичне, духовне й розумове зростання Енн можна співвіднести, як дівчина освоює, привласнює та обживає простір навколо себе. Цей простір розширюється в міру того, як росте Енн. Спочатку це була дівчинка з Зелених Дахів, потім – із Ейвонлі, відтак – із Острова Принца Едварда, і я боюся, що буде далі. А оскільки Енн дівчина прогресивна не лише на кінець ХІХ століття, але й на наш час, то далі буде мало не весь світ. Адже Енн не вдовольняється тим, щоби сидіти вдома, вона йде вчитися, розширює свій світогляд завдяки навчанню, спілкуванню з новими людьми й далекими й не дуже поїздками.

Маленькі кроки

Я помалу повертаюся до читання і, може, навіть писання.

Книжка, яка лежить переді мною і просить, щоб я про неї написала, зветься «Зірки і макові зернята». Написали й намалювали її художники з творчої студії «Аґрафка», Романа Романишин та Андрій Лесів. Ви вже, певно, знаєте, що багато всього, до чого беруться ці двоє, має успіх. Заслужений, мушу сказати, успіх. Двічі поспіль їхні книжки потрапляли до списку «Білі круки», цього року їхній письменницький дебют (там зовсім дрібка тексту, можна уявити, що цей текст переклали англійською і журі його прочитало) визнали на конкурсі Болонської книжкової виставки. Але про це ви, якщо хочете, прочитаєте деінде.

Я скажу лиш таке. Мене страшенно пройняла остання сторінка книжки, на якій написано дослівно таке:

Як зіпсувати дитячу книжку. Інструкція для видавців

Цей пост буде для видавців переважно, для видавців дитячих книжок. Одну з них я тримаю перед собою й дивуюся: як можна було аж так зіпсувати непогану в принципі книжку? Не скажу, що текст зриває дах і перевертає уявлення про дитячу літературу, але є там кілька моментів, сказати б, виховних, які можуть допомогти дитині в житті. Це я про «Лігу непарних шкарпеток» Галини Вдовиченко, яку зовсім спаскудило видавництво «Клуб сімейного дозвілля».

Частина перша,

де Христя Нечитайко розповідає про особливості текстової частини книжки

Спочатку про хороше, так прийнято. Галина Вдовиченко вигадала стільки синонімів для шкарпеток, що честь їй і хвала. Є старі грубі шкапи, є спортивні шкарпетони, є елегантні шкарпані (вони – жіночого роду, вони – пані) і є малі шкарпуки. От ці всі непарні шкарпетки вирішили, що їм набридло бути покинутими й непотрібними, і треба якось єднатися. На цьому побудовано сюжет. Вони постійно борються за свободу й шукають собі пару. Підтримують одна одну, витягують із біди й сміттєвих відер. Одне слово, є такий дидактичний момент, який сповна проявляється у статуті Ліги непарних шкарпеток:

·         Триматися купи й не залишати товариша у біді.

·         Радіти радості товариша, як своїй власній.

·         Діяти злагоджено, як одна команда.

·         Сподіватися на краще. І ніколи не втрачати надії.

·         Не вважати себе вищим від інших.

Сюжет мені видався затягнутим і схожим на «Мишкові миші» (там різні миші утворили мишачу рок-групу, колізії були дуже схожі). Усе це, зрештою, динамічно, є спортивні ігри, є коти й собаки, є перегони й небезпеки. Так що малявкам може сподобатися, але ж я не малявка, тому переходимо до частини другої, де я дам певні рекомендації видавцям дитячих книжок.

Сім книжок про любов і кохання

У той час, як хтось опікується цілістю свого золотого предмета санвузлу, український народ дбає про свій духовний розвиток. І не кажіть тепер, що людям не до книжок тоді, коли вони голодні й голодні. Мало хто сьогодні може сказати, що всім задоволений, а все ж ви самі бачите, чого бракує левовій частці українців. Але на цьому все, бо ж блоґ мій не про політику (хоча куди тепер без неї), а про літературу для дітей та юнацтва, так сказать.

Сьогодні в ефірі традиційна щомісячна рубрика «Список від “України молодої”» – про важливі сьогодні книжки. Книжки, які в будь-якому віці вчать нас, і дорослих і малих, любові.

У списку ви побачите таке:

• «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш
• «Пригоди Короля Мацюся» Януша Корчака
• «Вечірні крамниці вулиці Волоської» Галини Ткачук
• «Привіт, це я!» Ніни Н. Ґрьонтведт
• «Русалонька з 7-В плюс дуже морська історія» Марини Павленко
• «Дівчата закохані» Джаклін Вілсон
• «Кава з кардамоном» і «Шоколад із чилі» Йоанни Яґелло

З любов’ю,

ваша Христя.

Фото в паспорті

Мене намалювали.

Я майже щаслива Христя Нечитайко.

Художницю, щоб ви знали, звуть Оленка Гаврищук.

Ті самі крамниці на вулиці Волоській

Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської

Уже ніч, просто тепер вирішується доля країни, але я все одно напишу про нову книжку Галі Ткачук. Усе просто: ця книжка про Київ, який я знаю. Київ чарівний. Київ вечірній (не плутати з «Вечірнім Києвом», хоча його я теж люблю). Київ із його неймовірними давніми вуличками, назви яких щось означають, ведуть за собою якісь історії. Вуличками, на яких стоять таємничі крамнички, що відкриваються вечорами, для обраних. Де можна зустріти диваків – ворону Вассу, руду білку Рататоск, кота-письменника Романа (який ох-ох нагадує Романа Скибу :), голуба Сидоренка та інших. Є там ще київські відьми, які не проти отримати одну чарівну субстанцію, названу апейрон. Є там купа всього, якщо коротко, але суть не в цьому.

Суть у тому, як це все написано. Як це все складено докупи, як авторка будує діалоги і взаємодіє з читачем. Постійні апеляції до нас, короткі речення, які зручно читати вголос. Інтрига, в якій є щось від детективної, хоча книжка все-таки не детектив (читач із самого початку знає, хто вкрав чарівні речі), а пригодницька і трошки філософська. (У Галі Ткачук, між іншим, завжди книжки філософські.)

Філософія ця стосується міста і його феномену. Конкретно йдеться про столицю України, але пізніше читач здогадується, що правило поширюється на всі-всі міста. У кожного міста – не секрет – є свої чари. Чари ці, як вірять звірі-персонажі книжки, прив’язані до чарівних речей, що ними володіють Васса, Рататоск, кіт Роман і голуб Сергієнко (і, певно, інші звірі, але йдеться насамперед про них). Утім, це не зовсім так. А отак, як припускає червоний півень Пантелеймон: «…Про київські чари я завжди думав так: вони належать нам саме тому, що не можуть належати нікому іншому. Ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми». Себто, тлумачу я, чари міста відкриваються тим, кому вони потрібні. Хто не сидить удома на теплому і м’якому стільці, а змушує себе виходити з зони комфорту й мандрує вуличками різних міст світу.

Моя перша книжка Стівена Гокінґа

Учора ввечері, дочитавши свою першу книжку авторства двох поколінь Гокінґів, я придумала дуже кльовий початок до цього посту. Придумала і лягла спати. І, ясень пень, забула. Так що буде як буде.

Я тепер знаю купу всяких цікавих фактів про Всесвіт.

По-перше, в Сонячній системі тепер 8 повноправних планет, а не 9, як було в ті часи, коли я вивчала астрономію у школі. Щоправда, про те, що Плутон «понизили» у статусі, я читала десь у новинах уже давно, але ж круто дізнатися про це ще й із дитячої книжки.

По-друге (і про це я не знала), у цій самій системі, виявляється, є аж 3 карликові планети. Церера, Плутон та Ерида. Церера – в поясі астероїдів між Марсом і Юпітером, Плутон там, де й завжди, а Ерида – за Плутоном.

По-третє, вивчила мнемоніку, завдяки якій легко запам’ятати послідовність планет: Мама Варить На Землі Морс, а Юний Син Уже Не Плаче. Ой, ні! Це було в іншій книжці й уже, як бачите, неактуально. Але ж мені так хотілося поділитися :)

По-четверте, дізналася про теорію Стівена Гокінґа про чорні діри. Він припускає, що чорні діри дууууууже повільно випускають часточки того, що поглинули, а потім зникають зовсім. Зрозуміло, це все в таких часових проміжках, що нам і не снилося. На цьому, властиво, ґрунтується сюжет повісті «Джордж і таємниці Всесвіту», яку Стівен Гокінґ написав у співавторстві зі своєю донькою Люсі. Чи навпаки: Люсі написала у співавторстві з батьком.

Бути, як Цибуліно

"- Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.

- Не думай так, синку,- ласкаво відказав батько.- У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

- А що ж поганого вони зробили?

- Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей...

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

- То сидіти у тюрмі - це честь? - спитав він.

- Буває й так... Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

- Я теж хочу стати чесним громадянином, - сказав Цибуліно. - Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю".

"Пригоди Цибуліно" Джанні Родарі, переклав із італійської Анатолій Іллічевський (Київ, "Веселка", 1985) — актуально читати дітям.

Добро обов’язково переможе!

Інколи думаю, чий це дурацький заголовок віншує ту чи іншу статтю, аж тут розумію, що то мій або моєї близької подруги, яку ви давно знаєте. І яка оце підібрала для вас нову сімку книжок, каже, що життєствердних.

Читайте на сайті "України молодої" про:

"Вовчика-колядника" Оксани Лущевської

"Три оповідки" Умберто Еко

"Ангела Золоте Волосся" Зірки Мензатюк

"Потерчат" Володимира Рутківського (чудесна книжка)

"Помаранчеву дівчинку" Юстейна Ґордера

"Дитя епохи" Оксани Думанської

"Мишку" Дороти Тераковської

З мене все) Якщо вам цікаво прочитати про сім дитячих книжок, які варто покласти під подушку, ходіть сюди!

Канікули

У мене якийсь передоз серйозних книжок для дітей. Ну чесно, не можу вже їх читати. Ти паче, коли "пробленість" там білими нитками шито. Почуваюся так, наче мені читають моралі й нав’язують те, як правильно слід робити, поводитися, жити. Бідолашні діти! І як вони це читають?

Висновок такий: сіяти "красиве, добре, вічне", якщо вже беретеся за це, потрібно так, щоб воно не випирало з кожного кутка, щоб не застрягало в горлі й не було так помітно. Бо реакція буде десь така, наче тебе силоміць намагаються затягнути в кабінет директора й розказати, як треба жити. І це я, до речі, про авторку, яку подають на премію імені Ганса Християна Андерсена, не-українську, якщо що. Наших не подають, немає грошей. Хоча наші теж намагаються повчати так, щоб кожен здогадався, про що писав автор.

Хочу дочитати "Гаррі Поттера". Дайте мені дочитати про Гаррі, дайте мені прочитати щось цікавеньке!

У мене все. У Христі заслужені канікули.

Щедрик, щедрик, дайте книжку!

Щедрик, щедрик, дайте вареник, а як немає вареника, то дайте хоч би книжку! Це я до того, що на третій день Різдва знайшла випадково у книгарні чудову збірку для малюків — колядки та щедрівки для дітей, із нотами, в яких я не розбираюся (але можна мелодію знайти на YouTube’і) і текстами, які можна вчити й без музики.

Я в жодному разі не хочу образити тих, хто не святкує Різдва, але тим, хто все-таки святкує і привчає своїх дітей святкувати, або ж тим дітям, які ходять колядувати й щедрувати по сусідах і родичах, таку книжку мати просто необхідно. По-перше, вона гарнюня, дуже мило і яскраво оформлена — якраз, щоби вчити тексти разом із малюками. Дякуємо художниці Світлані Семотюк-Бедрус за зворушливі й небанальні акварелі, видавництву «Колесо» — за цупкий крейдований папір, який може прослужити не один рік навіть якщо книжку намагатимуться спробувати на смак.

По-друге, корисна. Усього тут — 21 колядок і щедрівок різного розміру, для найменших і вже старшеньких. Деякі з них навіть я знаю з дитинства, деякі бачу вперше, бо мені не дуже пощастило з колядницькими традиціями.

Моя улюблена з легших колядок:

Я маленький пастушок

Загорнувся в кожушок,

Від хати до хати

Заколядувати.

А за цю коляду

Дайте грошей,

бо вже йду.

Одне слово — раджу, якщо хочете знати більше, ніж «Коляд-коляд-колядницю». Мені й самій, якщо чесно, дуже прикро, що я так мало знаю напам’ять щедрівок і колядок. Але те, що вивчилося в дитинстві, пам’ятаю й досі. Отак! Із Різдвом вас усіх іще раз!

І не забувайте про книжку Богдани Матіяш :)

Нині в нас Різдво Божого Дитяти. Колядки. Щедрівки. — Львів: «Колесо», 2010.

Неформальний огляд щоденників літературних героїв

Так уже сталося, що цей блоґ за суттю — щоденник. І його авторка, ваша Христя Нечитайко, має справу з усякого роду щоденниками ще зі школи: мало того, що у школі кожен із нас вів щоденник, то вона ще й записувала свої підліткові думки і враження в мініатюрний розкреслений зошит від журналу «Cool». Там було зовсім мало місця, але цей перший досвід ведення особистого щоденника дався взнаки: щоденники, читацькі і не тільки, переслідують Христю все життя.

Отож, сьогодні я напишу про щоденники літературних героїв — їх (щоденників) мені трапилося вже рівно стільки, щоб написати коротенький неформальний огляд і зробити для себе певні висновки, які можуть стати в пригоді й вам. Отож, маю на руках такі щоденники й записки: Маленького Вовчика, Малого Ніколя, Славка Хоробрика, Уди Андреа Стокґейм, Ґреґа Гефлі, Адріана Моула — поки що іноземних і хлопчачих помітно більше, але, сподіваюся, ми колись надолужимо цей недогляд.