Була в моєму молодому житті ще така історія.
Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.
А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.
Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.
Отож, про «Повістинку про Потворка» українського письменника Віктора Терена, яка мене з перших сторінок дратувала своїм нерозбери-яким стилем, не читалася і всіляко пручалася тому, щоб її дочитали, я можу сказати дві речі: 1) добре, що я таки вперта читачка й дочитала; 2) зачепило, ще й як. Історія ця – про хлопчика, якого всі кличуть Потворком і який у результаті інакше себе й не бачить. За сюжетом він – сирота, переселенець із «планети Ч» (оцей загон із планетами: я спершу не розуміла, навіщо він здався, а відтак, подумавши добре і з’ївши з десяток цукерок, допетрала, що планети – вони ж віддалені, що мотив із різними планетами мовби ілюструє те, наскільки ми всі одне від одного далекі, хоч і живемо за кілька сотень кілометрів) – читай: «Чорнобиля» – непотрібна дитина. Він не потрібний ні своїй бабі Теклі, яка нарекла його Потворком (повідривати б таким бабам губи!) і викинула його кошеня (кошеня – це ж так тонко, єдина істота, якій потрібен Потворко, та й ту баба не приймає), ні владі, ні ще комусь. Отже, він мусить дбати про себе сам, як те часто роблять вуличні діти. Хлопчик перебирається на іншу планету (містечко чи райцентр, я так собі думаю), стикається з усім відомою бюрократичною і корупційною системою, які з часів Чорнобиля аж ніяк не змінилися, і якимсь дивом отримує напівзруйновану покинути хату, яку згодом віддадуть під знесення (за великі бабки, ясна річ). Там Потворко собі живе, як може й уміє: годує та оберігає приблудних псів (у них, між іншим, часом більше благородства, ніж у людей, із якими стикається хлопчина), розмовляє з Осою, дружить із дівчинкою, яка згодом відіграє ключову роль у його житті. Ні, ми не знаємо, чи буде там любовна історія, але буде дуже зворушливо – тільки не скажу як.
І тут доречно згадати про стиль, який мене на початках читання цієї повістини так дратував. Написано її місцями в метафорах, місцями з сарказмом, місцями з іронією, дуже бадьоро й весело. Тут купа пригод, які можна було б назвати веселими й дотепними, якби не оце тло «непотрібності», на якому відбувається вся дія. Том Сойєр, повірте, на цьому тлі був гаряче любленим хлопчиком. Читач ні на мить не забуває, що перед ним – Потворко. Бачте, автор робить так, щоб у нас до самих останніх сторінок не виникало спокуси поспівчувати цій дитині. Їй НІХТО не співчуває. Бо це ж ПОТВОРКО! Непотрібна дитина, вулична, брудна, не така кмітлива, як ті, кого тягають по «клубах раннього розвитку», непричесана й невмита, яка тягається з вуличними псами й узагалі доволі дивна. Й ось цей стиль – він так суперечить тому, що розумієш шкірою: це сумна історія, не весела. Тільки потім здогадуєшся, що саме стиль, у якому написано повість, не дає їй стати банальною. Ми не жаліємо головного героя, з нас не видушують сльози, ми самі у процесі читання й розуміння доходимо тих чи інакших висновків. І це, на мою думку, величезна повага до читача. Так що цю повість раджу, хоча інших творів автора не читала й нічого про них не скажу.
Друга повість – книжка російської письменниці Діни Сабітової «Три твої імені», нещодавно перекладена й видана в Україні. Раніше я читала іншу книжку цієї авторки – «Где нет зимы» – і там теж була незвичайна і зворушлива історія двох непотрібних дітлахів. Не знаю, мабуть, у Діни Сабітової дар про них писати так, як ніхто інший писати не може (пс: повість автобіографічна).
«Три твої імені» – історія дівчинки Маргарити Новак, сироти. У першій частині вона – Ритка, донька хоч і «неблагополучних», як у нас кажуть, а все-таки батьків. Оповідь тут ведеться відсторонено, до того ж, із точки зору Ритчиного ровесника. Отак, приміром, описи батьківських п’яних гулянь нам не показуються як п’яні гуляння, їх ніхто не оцінює, крім сусідів та чужих людей, які дуже рідко заходять в оселю до Новаків. Ритка бачить це все як «прийшли гості», а на ранок у мами болить голова. Мама все тягає з дому і продає, все молоко, яке дає їхня корова, мама продає дачникам, і вгадайте, куди йдуть гроші. Навіть Ритчину плетену мереживну серветку мамка продає, бо їй бракувало ста рублів на вгадайте що. Татко в них теж є, татко хоч і п’є, та все ж колись він мав освіту і якісь перспективи, татко розповідає дітям напам’ять казки Пушкіна і Міцкевича, пасе корів улітку й часом може бути «не в гуморі», тоді в дітей трапляються синці. Сама Ритка прибирає в домі, носить воду, ходить у гості до старої сусідки й няньчить малу сестричку, мріє про школу й звичайні дитячі радощі, хоч і мислить геть по-дорослому. І це все розповідається так просто, що в нас, як і в попередньому випадку, не виникає й думки когось ЖАЛІТИ. Ні, тут не про жаль ідеться. Про щось глибше.
Далі йдуть другий і третій розділи книжки, де Ритка виростає і стає спершу Марго, а відтак – Гошкою. Марго потрапляє в дитячий будинок, їй нібито спершу пощастило, бо її взяла під «патронат» медсестра з дитбудинку. Проте за два роки Маргарита-Марго знову повертається в дитбудинок і стає 14-річною Гошкою. У Гошки купа проблем, із якими стикаються зазвичай підлітки, а крім того, їй, як і всім у дитбудинку страшенно хочеться «додому», страшенно образливо за вчинок патронатші-медсестри, яку вона називала мамою, а ще – вона страшенно зневірена: «беруть» же тільки маленьких, а не майже дорослих, як вона. Далі я облишу переповідати сюжет, бо ви самі маєте пройти через цю історію, а розкажу про іншу важливу річ – про точки зору.
У «Трьох твоїх іменах», як і в «Где нет зимы», Діна Сабітова показує картинку з усіх боків, використовуючи різні точки зору (так це називається в літературознавстві). Здавалося б, простіше вибрати одну, від першої особи, щоб пройнятися переживаннями Маргарити, як це було у третьому розділі. Проте авторка робить інакше: в першому це оповідач-ровесник Ритки, він мало що розуміє з того, що відбувається, не аналізує, а лише фіксує події й почуті (часто – підслухані) слова. Читач усі висновки (й усі судження) робить сам. У другому розділі ми бачимо Марго очима різних людей, із якими вона стикається. Одногрупники в дитбудинку, шкільна вчителька, чужа тітонька в лікарні, собака, якого вигулює Марго, чоловік «патронші», тільки однієї патронші бракує, її точку зору авторка чомусь оминає. Очевидно, так само лишивши її вчинки на розсуд читачів. У третьому розділі ми нарешті читаємо думки самої Маргарити-Гошки, але до того часу ми вже встигли її полюбити і пройнятися її бідою.
Але головне не те, що авторка змінює точки зору й показує панорамну картину життя дівчинки. Головне те, що наприкінці кожного розділу й на початку наступного читач стикається з тим, що все могло би бути інакше. Діна Сабітова завершує розділи свого роду роздоріжжями: спочатку ми віримо, що все буде добре, що все сталося ось так, хоч могло бути гірше, а відтак нам показують інший варіант розвитку подій. Виходить, наче кожен розділ міг би завершити історію Маргарити на щасливій ноті, але авторка в наступному дає альтернативний поворот – цей поворот залежить тільки від того, що собі вирішать у попередньому розділі персонажі повісті. До того ж, мало що залежить від самої Маргарити. Для мене це означає одне: авторка великодушно дає своїм персонажам можливість зробити інший вибір, отримати ніби як другий шанс і все виправити. Те, як вони цим шансом скористаються, цілком на їхній совісті. Ніхто, навіть сама Маргарита, їх не судить. Тільки читачі.
Ось і все, дякую, що дочитали цей допис до кінця. Щиро раджу і першу, і другу повістину.
Віктор Терен. Повістинка про Потворка. – Київ: Криниця, 2004. – С. 5–160.
Діна Сабітова. Три твої імені / Пер. Із рос. Катерина Міхаліцина. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 192 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар