Малюк Падінгтон

Як я давно добиралася до цієї книжки! Спеціально навіть кіна не дивилася, щоб, так сказать, свіжі враження, незаплямовані режисерськими домислами і всім оцим. Діждалася, читаю от. І знаєте, що я вам скажу? Це страшенно виховна серія при тому, що ви ніколи не запідозрите, що вас спеціально виховують.

Це вищий пілотаж. Не всі так уміють. Приміром, якщо окремі українські письменники беруться вас виховувати, то вони розправляють прапори, вішають на пуза таблички з написами «Я – великий педагог, я знаю, як треба!» або «Я – світоч нації!», або «Я – моральний авторитет і лідер думок», тож усі мають зрозуміти, що треба робити так, як автор каже. Бо він же не забуде після кожного розділу вам розжувати, як треба (як не треба, ви й самі здогадаєтеся), хто вчинив правильно, а кого слід насварити. Так ось, ясно, що після такого сеансу морального зґвалтування виховання вам не захочеться більше читати цього автора. Не пишіть так, викиньте таблички й прапори, пишіть, як Майкл, Майкл Бонд.

Але повертаємося до ведмежати на ім’я Падінгтон. Насправді ж – це очевидно – ідеться про дитину і її пустощі. Хоча коли в домі з’являється ведмежа, це виглядає… ем… екзотичніше, ніж якби в домі «завелася» дитина. Бо те, що «дозволено» ведмежаті, не дозволено дітям із багатьох причин: виховання, культура, «а що скажуть люди», «ти ж дівчинка», «хлопчики не плачуть» тощо. Прикметно, що Майкл Бонд майже не пише про дітей містера і місіс Браунів, вони в нього десь то по школах, то ще десь. Вони не пустують, а тільки витягують ведмежа з різних халеп. Натомість Падінгтон то в метро катається, то картину замалює і ненароком виграє першу премію, то затопить весь поверх, то отримає роль суфлера на прем’єрі в театрі… Життя, сповнене пригод! Це все дуже смішно, дуже повчально й головне – геть не про дітей. Месидж такий: дивіться, як робить це кумедне ведмежа, й робіть висновки. Себто не робіть так.

Також мені імпонує тут модель поведінки дорослих. Брауни, одного разу погодившись взяти на виховання ведмежа з «Дрімучого Перу» (прийомна дитина, вважайте), раз і назавжди приймають усі його витівки з гідністю, прощають навіть зіпсовані безнадійно речі й загалом не сварять. Страшно навіть уявити, які покарання посипалися б на голову українським ведмежатам. Їх би поставили в куток, на гречку, всипали б березової каші й відмовили б у мармеладі. Падінгтона всі приймають і люблять таким, який він є.

Це страшенно мила й добра книжка, з таким типово англійським гумором, персонажами, пригодами. Їх у серії багато, всі вони перевірені часом (понад півстоліття перевидаються), є мультики й фільми для закріплення матеріалу.

Претензії:

1. Видавництво «Ранок» проігнорило вказати ім’я перекладача, що наштовхує на певні неприємні думки.
2. При верстці варто було б перекласти англомовні написи на картинках українською.

Але попри все Нечитайко радить :)

Майкл Бонд. Ведмежа на ім’я Падінгтон. Пригоди ведмедика з дрімучого Перу / Ілюстрації Пеггі Фортнум, переклад із англ. НЕВІДОМО ЧИЙ. – Харків: Ранок, 2015.