Це не Гаррі, але

Вам знайомо це відчуття: не можеш дочекатися, коли вже нарешті допишуть / перекладуть / видадуть продовження книжки, яку ви щойно проковтнули? Якщо вам близько 30 років, ви могли б пам’ятати цей трепет від кожної нової частини «Гаррі Поттера». У випадку з «Шісткою воронів» нам, можна сказати, пощастило: обидві частини дилогії «Кеттердам» уже написано, першу перекладено українською і навіть трошки прочитано. «Трошки» у прямому сенсі, бо мені поки що не траплялося, щоб про цю книжку писали в українському сегменті критики.

Я, безмежна поштова скринька

У назві я лукавлю. Нав’язую відразу вам свою інтерпретацію (хоча хтозна, хтозна). Ну, бо інтуїція підказує мені, що не можна рік писати листи людині, якої ти не називаєш, якій не представляєшся і взагалі (може, тому, що це не одна людина? Може, адресатів – мільйони? А може, він узагалі пише собі?). Натомість це чудесна метафора й чудесна техніка письма як терапії, що й робить Чарлі. Йому 16, у нього депресія, з дитинства він на обліку у психіатра, в середній школі його найкращий друг наклав на себе руки, а більше друзів у нього взагалі-то й не було. Доплюсуйте період дорослішання й те, що герой через внутрішні проблеми не може побунтувати в сім’ї, він показово тихий, скромний, слухняний і – сказано ж у заголовку, що «сором’язливий».

Уся книжка – про дорослішання. Проблеми накопичуються поступово й у певну мить вибухають і падають на читача несподіваним вигином (так кажуть?) сюжету. Пройти всі етапи підліткового бунту Чарлі допомагають друзі, Патрик і Сем. Один із них – гей, друга – недосяжна кохана, в коханні до якої є щось самозречене. Кохання до Сем позбавлене тілесності, ідеальне. Вона – його Беатріче, його Лаура, не менше. Нічого, психіатр із цим розбереться.